В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

деформувало менталітет її носіїв чи, точніше б сказати, тих, хто від неї відступався — вимушено чи доброхіть, руйнувало самобутність мислення, сам характер, а відтак і філософсько-етичні засади людського буття.

На це спустошення була націлена вся державна машина. Навіть національні звичаї зазнали гонінь з боку поліції і церкви. Відкрита 1866 року бібліотека в Києві стала вогнищем зросійщення і насадження вірнопідданства. До 1905 року в підросійській Україні існувала єдина українська друкарня, що належала журналові «Киевская старина».

Варто назвати такі варварські дії властей, як переслідування посадовців за вживання української мови і передплату українських видань, уможливлених після маніфесту 17 жовтня 1905 року. Щоб пригальмувати останнє, начальникам поштових відділень було розіслано таємний наказ: не приймати грошових переказів на адреси українських редакцій. Список таких каральних акцій проти мови можна було б продовжити.

І маніфест 17 жовтня 1905 року, і «Тимчасові правила про періодичну пресу» від 24 листопада того ж року не забезпечували повну свободу українського слова. По-перше, Емський указ офіційно не був відмінений, тож місцева адміністрація, посилаючись на нього, часто не давала дозволу на українські періодичні видання. А, по-друге, хоч попередня цензура була й скасована (залишалася для рисунків, портретів, автографів), але великодержавні пильнувальники недремним оком просвічували кожне надруковане видання і могли накласти на нього арешт, розпочати судове переслідування видавців. Щодо автографів, то, приміром, у тижневику «Огни» цензура зняла з листа Б. Грінченка до Г. Гетьманця дуже актуальні міркування, в яких ішлося про приступну народові популярну літературу його ж мовою: «Коли ми не дамо народові цієї літератури своєю мовою, то народ читатиме книжки, як і досі, мовою чужою, і буде й далі тягтися той ненормальний факт, що просвіта несе нам темряву, бо-яко чужомовна — денаціоналізує, а через те й деморалізує народ».

Якщо ж поглянути на кількість українських книжок, виданих у Росії, скажімо, хоча б 1912 року, ще у більш-менш нормальній атмосфері, до початку навальних репресій проти нашого слова часів війни, то картина справляє гнітюче враження. Скажімо, книжок поезії — 4, прозових — 14, дитячих — 7, і, зрозуміло, жалюгідними тиражами.

Жанр, темат. Кількість назв Тираж Поезія 4 5250 Белетристика 14 24875 Драматургія 9 18700 Історія 1 400 Філологія 1 300 Етнографія 4 10500 Підручники 1 4000 Музичні твори 5 2900 Довідкова 3 3400 Лубочна 13 110000 Теорія, історія літератури, критика, психологі, публіцистика 12 18060

Та й це на шляху читача натрапляло на численні перепони. Який-небудь начальник жандармського відділу на станції Полтава, приміром, забороняв на вокзалі продавати українські книжкиі газети. Повідомлення про такі репресивні акції, зафіксовані на сторінках «Украинской жизни», складають