Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий
1955 року, коли нафтове родивище в Ріпному було вичерпане, тата перевели у місто Долину. Мій батько помер 1971 року, а мама — через три роки по його смерті. До останніх днів батьки хотіли повернутися в рідне село, мріяли бути похованими в Чорній. Та все це було марно. Вони спочивають на цвинтарі в Долині разом з іншими виселеними з Чорної односельцями.
Життя* продовжується. З нас — дев'яти братів і сестер — залишилося лише четверо. Я і мої два брати живемо в Долині, а ще одна сестра — у Черкасах. Я маю сина Олександра, доньку Софію, четверо онуків, і ними тепер радію. Мої діти і внуки знають про трагічну долю нашого краю і нашої родини зокрема. Спогади про події 51-го року назавжди залишаться зі мною. Цю рану в моєму серці вже ніщо не загоїть.
Катерина Шумовська, 1925 р.н., Росохатий
Байки нам розказували. Казали, трамваї по селу ходять. А тут на волах їздили, як ми приїхали. Привезли нас на святого Юрія. Мороз на стінах був. Худобу якусь привезли, якусь продали. Багато людей спочатку жили в стайнях. Корову прив'язали на подвір'ї,а ми четверо — батько, мати, чоловік і я — постелили околот і на той околот лягли, ряднами прикрилися. А вже як почалися холоди, йшов вулицею заступник голови колгоспу, бачить, що ми на вулиці спимо в такий мороз. Він пішов до тієї жінки, на подвір'ї якої ми спали, і почав її сварити: ти чого людей і скотину на моро
зі держиш? Так вона нзм околот постелила вже в хаті на долівці. Тоді в хатах не було підлоги. А околот — то житні снопи, з них сиплеться. Як буду замітати — здійметься курява у хаті, а як залишити — то буде насмічено. А потім кажу: йдемо з тої хати. Пішли ми туди, де нам хати будували. А там нічого немає, тільки вальки,а з вальок солома висить. Ні вікон, ні дверей, нічого. Кажу: нічого, йдемо, все ж не під голим небом, а будемо в себе, і ту хату вже за нами закріплять. Потім вікна, двері самі робили, А платили, звісно, повністю — як за готову хату.
У хаті холодно — палити не було чим. Соломи навіть не було. То ми ходили до Германа (там зараз тік), витягували коріння з кукурудзи, збирали патики, головки з соняшника і тим палили. В 57-му році очерет, яким хата була накрита, згорів. Ще й стеля завалилася. Потім ходили за черепицею, щоб хату накрити.
Восени нас привезли, а в березні, на Сорок Святих, я народила. Холодно було, нам саме мастили ту хату. В хаті були тільки плита, а грубки ще ніякої не було. І дитину народила в хаті непаленій, сніг був на вікнах. Дитину викупала над тою плитою, а воно синє-синє... Та бачите, є Бог на небі. Не хворіло ніколи, вижило.
Одяг був тільки той, який ми з дому привезли. Купити не було за що, бо треба було за хати виплачувати .стайні, комори будувати. Все було льняне, домоткане, з грубого полотна. Тонких пелюшок не було. Сушила все на собі, щоб дитина була в сухому.
На Западну наші люди масово не їхали, бо не мали до кого. Поїхали лише кілька сімей, котрі мали там родини.
У нас у клубі робили вечір, коли виповнилося 50 років від нашого виселення. Казали мені йти на сцену, розповідати. А я не пішла, бо я не маю слів,я би кричала криком... Не бажаю нікому пережити того, що пережили наші люди. Треба було найняти панахиду за тими .котрі там на цвинтарі лишилися,помолитися за здоров'я тих, котрі ще живуть. Хіба то свято, щоб співати, танцювати?!
Роза Найда, 1931 р.н., с. Хміль
Приїхали сюди в домашньому одязі. Так і ходили, поки його не зносили. А тут теж добра не було — люди тутешні ще в постолах ходили. Тут земля добре родить, але влітку засуха велика. Нам потім збори робили, казали, що ми люди щасливі, бо як приїхали сюди, то з собою дощ привезли. Казали, що Вам буде тут добре жити, а ми дивимося — немає чим палити,немає що їсти. Палили со-Роза Найда ломою, носили бур 'ян зі степу.
Йдемо вночі 7 кілометрів пішки, несемо оберемок бур яну. А тоді візьмеш на полі кілька качанів кукурудзи за пазуху,обв'яжешся хусткою; тоді ту кукурудзу в жорнах змелеш, звариш кулешу на воді — і щасливий, що хоч це маєш.
Нам казали, як тут добре. А ми приїхали — немає чим палити, що їсти. Казали, що тут одна курка 3 яйця несе. А тут якби три курки одне знесли, бо корму не було ніякого.
Хати нам дали з глини, з чорного замісу. Копали землю, лили воду, потім січку сипали, щоб якось трималося. В чорні, не мазані йшли жити. Багато наших людей повмирали першої ж зими, бо хати були вогкі; на вулиці холод — у наших хатах цвіль. А потім і грибок завівся. Жінки дитячі пелюшки під собою сушили. У більшості людей першу зиму корови зимували у сінях. А потім вже будували стайні самі.
Ми згодом обклали переселенську хату цеглою, а літню кухню збудували з ракушечника.
Я вийшла заміж у 55-му році за парубка з Хмеля. На моєму весіллі ще ладкали. Грали на скрипках Михайло Попіль, Сир-ко Лука, на барабані — Микола Вільховський. А тепер лише у карти грають, тепер нефайно. Тут відразу усі брали тільки своїх, бо ще вірили, що у Хміль поїдемо. Старші люди навіть не хотіли спочатку особливо розбудовуватися, бо жили з надією повернутися у рідний край. Бо вдома — то вдома, як би тяжко не було. У горах життя важке, треба тяжко робити. Ми змалечку навчені до роботи, як рабські коні. А думаємо, як візьмемо собі місцевого чи місцеву, то чи буде вона
