Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Федір Зигар, 1917 p., Чорна

Спочатку все начальство було з місцевих людей. А потім і наші чорняни почали вибиватися в люди. Керували фермами, бригадами. Колгоспом у Мічуріно керував бойко з Чорної Микола Гальків. Нас поважали.

Марія Старявська

Марія Старявська, 1926 р.н.. Чорна

У Мічуріно місцевих мало було, в основному такі ж переселенці, як і ми. Кожен тужив за своїм краєм. Бо у них так само все тліло у душі. А в інших селах наші чорняни жили з греками, і німці були.

Ярослав і Федір Макухи, Микола Славич на Бойківських Фестинах у Турці, 2003 р.

Збереження самобутності на півдні України у спогадах виселених

Пам’ять про обряди, що супроводжувала життя бойка від колиски до могили, ще живуть у пам'яті людей, проте більшість з них уже не виконуються. Відійшли у минуле багато елементів весільної обрядовості, породільних ритуалів і ритуалів похоронних. Неважко простежити, що вихідці з одних сіл ще зберігають більше елементів обрядовості, а вихідці з інших — менше. Наївним було б думати, що ці обряди збереглися повно і в своєму первісному вигляді, якби не було виселення, але безперечно, виселення значною мірою прискорило процес втрати самобутності.

Реакція Федора Гусака з Чорної на похорон свого батька на Донеччині — яскравий тому приклад. На півдні України поширений звичай, коли вранці наступного дня після похорону покійному чи покійній несуть снідати безпосередньо на могилу. На цвинтарі розстеляють скатертину, викладають їжу і напої, а потім частуються, вживаючи при цьому алкоголь.

Вихідці з західної України перейняли цей звичай, доповнивши його обов'язковою молитвою перед частуванням і після нього. Найстарші люди моляться уклякаючи. Подібна практика вшановувати померлих не знаходить розуміння у родичів, які мешкають на заході України.

З іншого боку, не тільки бойки перейняли традиції степовиків, але й декотрі елементи бойківських традицій прижилися в українських степах. Оповідачі запевняють, що тепер місцеві люди вже не покидають покійника вночі, а сидять біля нього до світанку.

Взаємозбагачення і взаємопроникнення культур яскра-

Сирко, народжених у селі Дверничок, які тепер мешкають у с. Миколаївці на Одещині. Греко-католицьку ікону, привезену з рідного села, вони прикрасили рушником, вишитим гладдю за місцевим взірцем.

Катерина Матішак, 1930 р.н., Бистрий

Весілля у Жовтневому роблять за місцевими традиціями. Хіба що під час похоронів дуркають тричі труною об поріг, то так покійний з хатою прощається.

Павло Філь, 1930 р.н., Вільхівці

Ладкали ми до року 55-го. Були старости, свашки. Місцеві ще сміялися з нас, як ми у Калинівці вінчалися.

Павло Мазур, 1921 р.н., Вільхівці

Раніше, перш ніж померлого винести з хати, виливали відро води. А тепер дорогу не водою, а горілкою миють. Колись після похорону не було звичаю пити, як на весіллі.

Катерина Єдинак, 1909 р.н., Гошів

Мої правнучки не співають наших пісень. Різдво, Паска — ті свята ще знають. За мого віку на Святвечір — пісна вечеря. Олія льняна, не сметана або м'ясо. Часник їли зі шкуринкою. Як народився хлопець, кидали у перший купіль молоток, а дівчині — ножиці. Нитку червону давали дитині на руку від лихого ока. А тепер з цього сміються.

Марія Косяник, 1924 р.н., Гошовець

Колись був бубен і скрипка. Тепер і гармошки не знайдеш. Магнітофон, естрада.

Емілія Рідошг 1930 р.н., Гошів

Мачанку і зараз готуємо. Борщ червоний з буряка. Буляники печемо. Все, як удома.

Федір Макух, 1928 р.н.,

Журавин

Ми з братом на скрипках граємо.

Запрошують нас на свята, на фестивалі. Ми у Турці були на Бойківських фестинах, у Києві на фестивалях. Ми — бойки, тільки тут нас гуцулами називають.

Федір Макух

Марія Роман, 1922 р.н.,

Задвір'я (Мочари)

По коляді ходили хлопці на Різдво, вертеп робили. Потім викликали їх у район.

Ірина Мазур, 1926 р.н.,

Коросно

На Різдво і на старий новий рік не впускаємо жінку до хати, бо рік був би невдалий. То ще так, як вдома.

На цвинтарі видно, де наші люди поховані, а де місцеві. Вони хрест кладуть у ноги. А ми кажемо, що голова хрест заслужила, а не ноги.

Дмитро Мащак, 1920 р.н, Коросно

Тут на Великодень гнали до роботи. Старі ще дотримуються звичаю. Хрест кладуть у голову, а не в ноги, як місцеві. У 80-х роках ще ладкали на весіллях, на подушку молоді сідали, коли

їм щось гості дарували.

Ганна Дзюндзя

Ганна Дзюндзя, 1938 р.н., Кривка

Ще тримаємося свого звичаю, поки ми ще пам'ятаємо. Ходимо з вертепом. Б'ємо труною тричі об поріг, як виносимо померлого з хати. Приїжджає телебачення, записує наші старі пісні. В 92-му році в Турку на Бойківські фести-ни їздив Данило Дзюндзя, грав на скрипці.

Юлія Прончак, 1931 p., Мочари

Писанки пишемо, по коляді ходимо. У церкві співаємо так, як вдома, старослов 'янською. Як старих на весілля кличуть, то можемо ще й заладкати.

Франко Пєх

Михайло Ковальчик, 1928 р.н.,

Панищів

Я колись грав на скрипці на весіллях. Тепер уже на весіллях не ладкають і скрипки не грають. Тепер карти, доміно. А воно не те, нема тої веселості, хоч люди багатші набагато.

Франко Пєх, 1941 р.н., Поляна

Я навчився грати у Поляні на скрипці. Грав і тут, як нас переселили. і Кароль Гонимар грав. Тут мене запрошували грати на весіллях. Я грав по 3-4 доби, в Одесі, по всьому району їздив. В 60-х і в 70-х роках багато грав на весіллях:

Як ми тільки приїхали, то місцеві, коли у них хтось помер, на ніч покійника одного залишали лежати, а самі йшли спати. А ми приїхали та й кажемо: та люди добрі, та хто таке бачив, щоб лишати померлого?! Та то гріх великий. Тепер уже і з місцевих як хто вмирає, сидять цілу ніч біля покійного. Уже роблять так, як треба. Тут звичай такий, щоб танцювати на другий день весілля з віником. Наші старі люди того не любили. То весілля, то гонорово має бути.

Кілька років тому померла моя сусідка — Феня Дзюндзя. Вона була самотня, заміж не