Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий
«Наше слово», 23 січня 2000 р.
Залізний хрест 60-рІчний Степан Моцьо подолав відстань в 1200 кілометрів велосипедом. їхав з Херсонщини у Карпатські Бескиди. З хрестом, власноручно викуваним, щоб поставити його на могилі батька. Батька пан Степан не пам'ятав, як не пам'ятав і рідного села, з яким його 50 літ тому розділила лінія кордону. Повертався пан Степан на батьківщину, і був там тепер іноземцем.
Навіть пошепки говорити про те. за яких обставин загинув Микола Моцьо, батько Степана, у с. Зміївці, що на Херсонщині, боялися до початку 90-х. Навіть з родичами і рідними дітьми. Микола в березні 1945 р. поліг у лісі від куль червонопогонників під час ліквідації криївки. Кулі тоді влучили в трьох партизанів, двом пощастило втекти. За Іваном, братом загиблого, гнався Амур, вівчарка з прикордонної застави. Наздогнавши, обнюхав і побіг назад — назустріч кулі за непослух. Іван перейшов кордон, до 1998 р. жив у Польщі під чужим прізвищем.
Тіла загиблих селяни перенесли в трупарню. Поховали під наглядом чекістів на цвинтарі — без священика, без биття в дзвін. Анна
Моцьо приходила з 2-річним Степаном на той цвинтар і зу-ШтШ- І®?ЩШШЖпинялася біля двох яворів.
Там була насипана могила, в якій лежав її чоловік. Вдові бу-Ж ло ледь за двадцять.
■ ...Десять років тому кіль-
ком людям зі Зміївки вдалося побувати у рідному селі Лоди-ні. яке від 1951 р. знаходиться на гориторії Польщі. Місце по-щховання Миколи Моця знай-^ ІЙ8| шли відразу: явори ніхго нй
зрубав, могила підупала. Від-коли довідався про це пан Сіепан, дав собі слово, що
4 обов’язково викує хрест, поставить його на могилі батька, а матері привезе фотокартку Слова він дотримав, тільки фотокартки мати вже не побачила — не дожила...
Кілька епізодів Історія сіл Лодини і Берегів Пам'ятний знак про депортацію 1951 р. Долішніх Ліського повіту, роз-у с. Зміївка на Херсонщині ташованих поблизу містечка
Устріки Долішні, навіть на перший погляд не видається історією пересічних бойківських сіл, які борсалися в злиднях за Австрії і Польщі, налагоджували громадське життя в міжвоєнний період, допомагали своїм партизанам і паралельно платили контингенти за німців або податки за радянської доби. З цими селами пов'язав свою долю греко-католицький душпас-тир Михайло Зубрицький — дослідник Бойківщини і добрий приятель Івана Франка. В 1914 р. він прийняв парафію Береги Долішні з дочірньою церквою в Лодині. Австрійська влада переслідувала його за симпатії до Росії і навіть кинула до концентраційного табору в Талер-гофі. Через кілька років Зубрицького арештовують поляки за сприяння ЗУНР. Зацькований владою, в 1919 році душпастир помирає. Його наступник, отець Вербенець, лояльний до всіх окупаційних влад, жодного разу не відправив панахиду на могилі Зубрицького на цвинтарі в Берегах Долішніх.
В 1932 році польська влада намагалася запровадити «свято праці» — такий собі «суботи и к» раз на рік, щоб люди безплатно будували дороги. Зібрання війтів з цього приводу відбувалося у Берегах. Селяни зустріли звістку і представників влад з лопатами і палицями в руках. Тільки-но поліція арештувала 39 непокірних, у всіх довколишніх селах Ліського повіту били у дзвони і люди йшли роззброювати поліцію з вилами і косами. Бойки, котрим за вісімдесят, пам'ятають, як за повсталими спостерігали з літаків, і польська поліція стріляла в натовп. Повстання тривало майже три тижні. Відбулися 4 регулярні битви. Кілька сотень загинули. Заарештовано 800 осіб, серед яких були жінки. Поранених — не злічити. Але 15 тисяч бойків із 19 сіл вирішили боротися до останнього. Лише коли оголосили, що свято праці відміняється, вони розійшлися.
Нові порядкиЗемля з Берегів, Нанової і Лодини під знаком скорботи
Через 7 років після Ліського повстання до бойків з Берегів, Ло-дини і Нанови приходить нова влада. Через 15 років всіх заганяють до колгоспу і забирають худобу, реманент, а людей змушують безплатно працювати щодня. Бойки згадують, як ще недавно були героями.
Тепер за героями приїздять вночі і вивозять їх без сліду.
Восени 1939 р. почали складати списки «неблагонадійних». Молодь не бачила іншого виходу, як утікати до німців, за Сян, який був тоді прикордонною рікою. Нелегально переходили кордон масово і поодинці.
Самі німці повертаються через 2 роки і бавляться «в українських друзів» не довго. Гестапівець Йоган Беккер, син німецького колоніста з-під Львова, розстрілює директора лодинської школи за співпрацю з ОУН. Молодь відправляють до Німеччини.
Влітку 1944 р. боєздатна частина юнаків у підвалі будинку Євста-хія Романіва в Лодині готується до збройної боротьби у підпіллі. Заготовляють продукти, одяг. Михайло Моцьо обладнав у своїй домів-ціі бункери для зброї. Однозначно ризикував, бо мав у хаті четверо малих дітей. Зброю, що зберігалася у нього, на очах у німців-фрон-товиків роздали 150 повстанцям, які рушили в західному напрямку. За даними Василя Моцьо, котрий цього року видав книжку «Лодина», в якій описав історію свого села за архівними документами і спогадами, в лавах УПА загинули 13 його односельців. З каяттям в НКВС не прийшов ніхто.
Після хвилі репресій у 1947-му, навесні наступного року розпочали колективізацію. Колгосп створили — тільки колгоспників не було. Почалися переслідування, складалися списки куркулів, бандпосібни-ків. Та 37 господарств все одно залишалися одноосібними.
Олексу Тиркалу з Лодини засудили на 5 літ, тому що скосив в'язку конюшини. Сіяв він її на своєму полі, а косив, як його запевняли, уже на колгоспному. Кричав, що такого не було навіть за панщини. Панські гайдуки били по плечах, проте не влаштовували нічних облав, не тримали у пивницях, щоб підписати документ про фактичне дарування ледь не
