Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Наука, Освіта » Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий

Читаємо онлайн Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий
проблематично. А всі церковні речі забрали. Все було в нашій хаті, поки церкву не відкрили. Ганна Фук, 1927 р.н., Скородний

У нашій церкві зі Скородного зараз є процесія, є 2 образи, які ще давно з Кальварїї скородняни везли.

Катерина Магац, 1923 р.н., Соколе — Телешниця Сянна

У Сокольому були два дзвони на дзвіниці. Рускі шофери їх кудись забрали. Один дзвонив, коли хтось помер. А в Телешниці Сянній був такий дзвін, що хмари з градом розганяв.

Катерина Димитр, 1928 р.н., Вільхівці

Три великі дзвони з Соколього застава забрала, я к вже були в нас рускі.

Василь Марич, 1927 р.н., Стебник

Дзвін лишився у Стебнику, як ми їхали. Не знаємо, де тепер.

Іван Ричак, 1920 р. н., Стебник

У Стебнику було 5 дзвонів: один великий, а решта малі. Під час пожежі малі поплавилися,а великий забрали в село, бо церква згоріла. Відправі була у хаті поляка, Юзика Вуйцика. Дзвін був коло хати. А де тепер — ніхто не знає.

Катерина Сиванич, 1920 р.н., Хревт

Дзвони залишили полякам.

Іван Горецький, 1926 р.н.,

Іван Ричак Хревт

Наш церковник Михайло Тимців віддав багато речей із нашої церкви у Верхнє Синьовидне на Львівщині: чашу, дзвоники, підсвічники, фелони, певно, і Євангеліє. В Михайло-Лариному люди з Вільхівців мають образ Матері Божої.

Федір Зигар, 1917 р.н., Чорна

Зараз наші дзвони на дзвіниці у Чорній. З собою їх взяти не дозволяли.

Дзвіниця у с. Стервяжик

Іван Юрчишин, Павло Лисейко, Марія Андраш, Наталя Шатковська під час Бойківської Ватри в Устріках, 2002 р.

Павло Лисейко, 1935 р.н., Михновець

Об'явили в селі, що будуть переселяти щоб збиралися в дорогу. Батьки зарізали свиню, щоб у дорозі мали що їсти. Але не так сталося, як гадалося. В гарячу пору року нам довелося довго сидіти на вокзалі. Колись м'ясо у нас зберігали у пивницях у маленьких бочках, пересипане сіллю... Під час стоянки на вокзалі і в товарних вагонах не було де і як приготувати їсти. І поки чекали на вокзалі у Старому Самборі (а ми чекали понад тиждень), а потім поки тиждень їхали на Одещину, за той час у м'ясі завелися черви і нам довелося все викинути.

Коли солдати приїхали до нашого будинку, батьків вдома не було. Тато і мама були в Стрілках у лікарні. Але на це ніхто не зважав. Солдати почали евакуювати нас,дітей. Ми з сестрою плакали, опиралися, бо боялися їхати у далеку дорогу без батьків, але солдати і слухати нічого не хотіли. Наш одяг до того часу вже був забитий у дерев'яних скринях. Майно і нас кинули на вантажну машину і повезли у Самбір на вокзал. А корова так і лишилася прив 'язана у стайні.

Потім із лікарні привезли батьків. їм навіть не дозволили попрощатися з рідним обійстям і забрати корову,а повезли відразу на вокзал. На вокзалі ми чекали близько тижня, поки звезуть усіх людей, а потім стільки ж, поки подадуть вагони.

У селі Мшанець (ниніСтаросамбірський район Львівської області) і зараз живе татова сестра, якій скоро виповниться 99 років. Вона пішла пішки до нас додому і привела нам нашу корову-годувальницю. А наш дідо, котрий жив у неї, накосив на горі Магура трави, висушив і привіз на станцію для корови, бо вона голодною дуже ревіла. Добре, що хоч вода була в потічках. Так ми прогодували свою годувальницю. Корови вантажили в один вагон і на зупинках батьки ходили їх годувати, поїти, доїти, щоб було дорогоцінне молоко, яке рятувало від голоду.

Нам обіцяли, що привезуть на все готове, що чекають на нас готові будинки. Нас привезли на Одещину, в с. Романівку Люба-шівського району. Скинули на подвір'ї в однієї жінки і поїхали. Хатинка маленька, місця немає. З дошок, які ми привезли, збудували шопу (сарай для сіна) і ми з татом там спали. Вже холодно, 6 градусів морозу. Тоді голова колгоспу змилосердився і поселив нас у невеличку хату. Тоді вона здавалася нам раєм, бо не так дошкуляв мороз. У хатині була одна кімнатка і кухня. Опалювали хату різним сміттям і соломою. За соломою ходили за 6 кілометрів, інакше не було на чому їсти приготувати і годувати корову. А ходили темними ночами крадучись, бо ніхто соломи нам не виділяв, тому доводилось красти. Збиралися по кілька чоловік, щоб не так було страшно йти вночі. А вдома ніхто й не знав, що то таке — красти. У нас у Михновці колись люди як йшли на поле, то хату не закривали, а лише підпирали двері палицею чи мітлою, щоб усі знали, що нікого немає вдома.

Кілька років тому уродженці сіл Михновиць, Лип'я, Чорна, Бистрий у Долині об'єдналися в громадську організацію “Бойківщина", щоб разом зберегти пам'ять про пережите для нащадків.

Поліна Зарічнюк, 1937 р.н.,

Чорна

Поліна Зарічнюк

Коли пригадую про наше виселення, на очі навертаються сльози. Була пізня осінь. Люди не вірили, що нас усіх вивезуть зі своїх домівок, що доведеться залишити рідне село, рідну землю, де ходили стежками дитинства. Коли виїжджали, всі ми плакали, що нам випала така доля залишити рідне гніздо. Але тоді багатьох ще гріла думка: ми обов'язково повернемося додому!

Мені тоді було 13 років. У нашій сім7 було 11 осіб. Найстаршій сестрі Марії, яка на той час вже овдовіла, було 25 років, а найменшому братовілише 2 роки. Чоловік сестри загинув 1945 р. у Чехословаччині. Вона залишилася з немовлям на руках і прийшла жити до нас. І так нас стало уже дванадцятеро.

Тато працював нафтовиком, тому його перевели на нафтопромисел у с. Ріпне Рожнятівського району Станіславської області. А сусідів і родичів вивезли аж у Донецьку область.

Вивозили нас так. Речі наказали спакувати заздалегідь. Одного дня на подвір'я заїхали вантажівки і повантажили на них тата, маму, сестер, братів разом з худобою. Ніхто нікого не питав і ніхто нікого не слухав. Завезли нас на станцію в Нижніх Устріках, а звідти ми їхали на станцію Рожнятів. їхали цілий тиждень у товарному вагоні разом із худобою. Жаль роздирав наші серця, але ми були безсилі щось змінити. В рідному селі залишилися тільки коти. Село неначе оніміло. Для нас усіх це було великим потрясінням. Я пам'ятаю, як ми, діти, плакали разом з батьками.

Нас — 12 осіб — поселили у двокімнатну квартиру в селі

Відгуки про книгу Акція-51, Останні Свідки 1951 - Автор невідомий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: