Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Кизил-кобинська кераміка, крім античних міст і поселень, в VІ–IV ст. до н. е. також з’явилась в скіфських підкурганних похованнях Степового Криму, що свідчить про активні міжетнічні контакти таврів і скіфів. Про це, власне, згадує і Геродот, описуючи похід Дарія на скіфів: «Скіфи порадилися між собою і вирішили, що вони самі не спроможні помірятися силами і прогнати Дарія і послали вісників до сусідніх народів. І царі цих народів уже збиралися і радилися між собою, розуміючи, що проти них виступило велике військо. Це були царі таврів і агатірсів, і неврів, і андрофагів, і меланхленів, і гелонів, і будинів, і савроматів» (Переклад з грецької О. І. Білецького) [Herod., IV, 102].
У Центральних Передгір’ях Криму вже у IV ст. до н. е. виникає кілька нових поселень, які дослідники інтерпретували як тавро-скіфські за наявністю так званої скіфської кераміки. Проте останні дослідження посудного набору таврів IV ст. до н. е. показали, що там продовжують розвиватися форми попередніх періодів, а єдиними новими є кілька типів столового посуду гето-дакійського походження. Форми ж, властиві пам’яткам Нижнього Подніпров’я, в Криму з’являються не раніше другої чверті ІІІ ст. до н. е.
Східний Крим, де політику і етнічну ситуацію визначало Боспорське царство, завжди мав низку відмінностей від Західного. Геродот поміщав схід Криму до володінь царських скіфів: «За Герром (Нижнє Подніпров’я. — Е. К.) простягається країна, що називається царською, і скіфи, які в ній живуть, найхоробріші і найчисельніші, і вони вважають інших скіфів своїми невільниками. Вони на півдні сягають аж до Таврики (Гірський і Передгірний Крим. — Е. К.), а на схід — до рову, що, як я сказав, прокопали народжені від сліпих, і до гавані на Маетідському озері, що називається Кремни» [Herod., IV, 20].
Справді, уздовж азовського узбережжя фіксується археологічно окрема група поховань, що за обрядом дещо відрізняється від решти скіфських могильників. Ці поховання містять ознаки напівзібганості кістяка і здебільшого супроводжуються посудинами, характерними для кизил-кобинської культури саме Східних Передгір’їв. У IV ст. до н. е. тут уже формується новий синкретичний поховальний обряд, що містить і риси скіфських поховань, і кизил-кобинських. Це колективні поховання, здійснені в кам’яних скринях, іноді у вторинному використанні, або у склепах боспорського типу. І в першому, і в другому випадку над похованням зводиться курганний насип. На сучасному етапі досліджень можна говорити, що цей регіон демонструє найраніші прояви складання єдиного етнічного масиву із різних компонентів.
В уривку Геродота також згадується гавань Кремни на Маетідському озері (Азовське море. — Е. К.). Знайти цю гавань археологам поки що не вдалося, нічого схожого на поселення часу класики азовське узбережжя Криму поки що не проявило. Але картографування кримських курганів показало в цьому районі доволі цікаве явище — від затоки Сивашів між селами Урожайне і Некрасовка зосереджено чимало курганів і курганних могильників, причому, курганні гряди звідси тягнуться через Кримський степ зі сходу на захід аж до Північно-Західного Криму, де розгалужуються на кільканадцять курганних вервечок. Усі вони ведуть до античних поселень Північно-Західного Криму. В іншому місці Геродот іще раз згадує Кремни: «І так вони прибули на Маетідське озеро до Кремнів. А Кремни розташовані на землі вільних скіфів» [Herod., IV, 110].
Схоже, що Кремни — це географічна назва гавані, а не поселення, і цілком можливо, від неї починався один із давніх шляхів, маркованим курганами, з азовського узбережжя до Північно-Західного Криму. Відкритим лишається питання, чому в V–IV ст. до н. е. сухопутний шлях зі східного берега Криму до північно-західного був безпечніший і кому він був вигідніший за морське сполучення, але напевно, що йдеться про інтереси кочових скіфів.
У передгір’ях трохи південніше цього шляху розташовано Ак-Кайську і Беш-Обинську гряди скіфських царських курганів, поховання в яких датуються близько середини IV ст. до н. е. Вже наступного століття в ІІІ ст. до н. е., а можливо й раніше, тут на сході Криму виникає перше поселення фортеця, яка зараз претендує на найменування першої столиці пізніх скіфів — Ак-Кайське городище. Воно розташоване на природному скельному підвищенні, яке з трьох боків закінчується стрімчастою скелею, і лише з одного поволі спускається до долини річки Біюк-Карасу, старе річище якої пролягає якраз під стрімчастими скелями городища. Зі сторони долини городище було укріплене кам’яними стінами, в районі в’їзду була збудована протейхізма, яка разом із основною стіною утворювала перибол. Імовірно, що саме із цим скіфським городищем пов’язані відомі події наступної історії Боспору за участю Савмака і скіфських найманців.
У цей час кардинальні зміни відбуваються на хорі Херсонеської держави — між першою і другою чвертю ІІІ ст. до н. е. Херсонес втрачає всю свою дальню хору в Північно-Західному Криму із поселеннями на узбережжі, Керкінітіду, Калос-Лімен — усі ці міста і поселення містять сліди пожеж цього часу і наступні на цим скіфські шари. Те ж явище спостерігається і на хорі Ольвії, тоді ж припиняється життя на скіфських городищах і поселеннях Нижнього Подніпров’я.
І вже в ІІ ст. до н. е. в центральних передгір’ях біля однієї з найдовших кримських річок Салгіра постає нова столиця пізніх скіфів — Неаполь Скіфський. Античні писемні джерела майже не вживають етноніми таври і скіфи, частіше використовують термін тавро-скіфи або скіфо-таври, називаючи ним населення гір і передгір’їв Криму. Пліній і Мела згадують серед сарматських племен Криму сатархів. Сатархеї, які піратствують, відомі також із епіграфіки Неаполя, що датується не пізніше 40-х років ІІ ст. до н. е. Також у джерелах згадуються тафрії, сатаркі, роксолани. Останні відомі як союзники пізніх скіфів у війні проти херсонесько-понтійських військ. У Страбона і Стефана Візантійського є згадка про кримські скіфські поселення Палакій і Напіт, які пов’язують із скіфською легендою про братів Пала і Напа, проте достеменно локалізувати їх на місцевості неможливо.
Дослідники пізньоскфіської культури доводять, що події із формуванням пізньоскіфської держави в Криму в ІІ ст. до н. е. пов’язані із просуненням з півночі Понту на півострів населення з хори Ольвії, Нижнього Подніпров’я і Подністров’я, тоді як змішане тавро-скіфське населення півострова IV–ІІІ ст. до н. е. відійшло в гори. Проте загальні тенденції для всього «варварського» населення півострова і потужні процеси еллінізації, які простежуються як в столиці пізніх скіфів Неаполі, так і у відділених гірських селищах, дають змогу стверджувати, що в цей час усе «варварське» населення Криму було задіяне у діяльності пізньоскіфських династів. У цей же час Херсонеська держава починаючи із другої чверті ІІ ст. до н. е. вступає в затяжну кризу, пов’язану із втратою внаслідок «варварських» набігів володінь у Північно-Західному Криму і запустіння ближньої хори на Гераклейському півострові. Причому в Пінічно-Західному Криму на місці античних поселень у другій половині ІІ ст. до н. е. постають пізньоскіфські фортеці. Загалом протягом періоду розквіту пізньоскіфського царства в Криму виникло близько 50 городищ, найбільші з яких Кермен-Кир, Булганацьке, Усть-Альмінське, не рахуючи вже названих Ак-Кайського і Неаполя Скіфського (Керменчик). Недовга перерва в набігах скіфів на Херсонес, пов’язана із договором останнього 179 р. до н. е. із царем Понту Фарнаком І, змінилися активними воєнними діями, пов’язаними із царем Скілуром. Імовірно, що він був не простим династом, оскільки саме йому вдалося об’єднати розрізнені
