Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

скіфські племена і створити ранньодержавне об’єднання із ознаками династичної монархії — першу державу, утворену місцевим населенням Криму. Його правління припадає приблизно на 50–40-ві рр. ІІ ст. до н. е. Цей час пов’язаний не лише з активними воєнними діями проти Херсонеса. Імовірно, що союзницькі відносини Скілур традиційно мав із Боспором. Чеканка монет Скілура в Ольвії може свідчити про імовірність його протекторату над цим античним центром або принайм­ні про дружні відносини із ним і певну допомогу проти набігів інших «варварських» племен, які безперешкодно пересувались степом після зникнення Степової Скіфії. Можливо, що до цього племінного об’єднання входили і городища Нижнього Подніпров’я, оскільки спосіб зведення їх фортифікаційних споруд, архітектурні прийоми і споруди загалом подібні до Неаполя Скіфського. Сам Неаполь за Скілура стає потужним міським центром. Він запрошує в свою ставку еллінів і за їх керівництва в Неаполі зводяться громадські споруди і храми, місто наслідує планування, властиве грецькому полісу, скіфська еліта переймає грецькі традиції і грецькі культи, вивчає грецьку писемність. Греки, ймовірно, були і серед воєначальників Скілура, про одного із них Посідея, сина Посідея, який переміг сатархеїв, які піратствували, йдеться в одній з епіграфічних пам’яток Неаполя.

Поховальний обряд пізніх скіфів ІІ — першої половини І ст. до н. е. відрізняється і від попередніх «варварських» могильників Криму і від некрополів наступного періоду. Це переважно ґрунтові некрополі із поховальною спорудою — склепом. Є також і підкурганні поховання. Більшою мірою вони споріднені із еллінізованими некрополями і окремими похованнями Східного Криму, а також некрополями Подністров’я і скіфським некрополями, що тяжіли до ольвійської округи. Еллінізація на поховальному обряді пізніх скіфів відбилася загалом на речах, а сам обряд і поховальна споруда лишилася традиційною. Зоб­раження Скілура і Палліка на відомому рельєфі із їх мавзолею хоч і виконане в еллінській манері, самі гробниці і саркофаги в мавзолеї лишилися в скіфських традиціях.

Зайнявши Північно-Західний Крим і встановивши протекторат над Ольвією, Скілур почав систематичні воєнні дії проти Херсонеса, ймовірно, також з метою встановлення протекторату і дадинних відносин. Намагаючись протистояти агресії скіфів і розуміючи, що в умовах кризи, коли поліс втратив майже всю свою хору, Херсонес звернувся по допомогу до єдиного, хто лишився із союзників — царя Понтійського царства Мітрідата VI Євпатора. Початок херсонесько-скіфських війн припадає на 114/113 р. до н. е., найактивніша їх частина відображена в Декреті на честь Діофанта — полководця, відправленого Мітрідатом на допомогу Херсонесу. Очоливши херсонеське військо, Діофант переправився через бухту на протилежний берег, який зараз у Севастополі має назву Північна сторона, де будучи атакованим загоном Паллака, розбив його і змусив тікати. Діофант звільнив фортецю Ктенунт і згодом захопив скіфську фортецю Паллакій, в якій деякі дослідники бачать Усть-Альмінське городище. На честь цієї перемоги в 113 р. Діофант, підкоривши нав­колишніх таврів, засновує місто і називає його на честь царя Понту Євпаторієм. Другий похід Діофанта вглиб Скіфії призвів до падіння скіфського міста Хабеї і столиці Неаполя, можливо, була тоді захоплена і фортеця Напіт. Унаслідок цієї перемоги скіфи підкорилися Мітрідату, але вже через рік, у 112 р. до н. е., зреклися царя Понту, уклавши союз із племенем роксоланів і їхнім царем Тасієм. Восени цього ж року Діофант повернувся до Таврики і разом із херсонеситами почав другий похід проти скіфських фортець. Проте негода змусила його повернути на північ, захопити Керкінітіду і обложити Калос-Лімен. Але захисники Калос-Лімена стійко захищали свою фортецю, згодом його було взято окремим херсонеським загоном. Навесні 111 р. до н. е. Паллак разом із Тасієм виступив проти Діофанта, проте десь на рівнині Північно-Західної Таврики під час великої битви зазнав нищівної поразки, унаслідок якої майже все скіфське військо було знищене. Діофант після цієї перемоги пройшовся скіфськими володіннями, захопив вдруге Неаполь і Хабеї і встановив васальну залежність скіфів від Мітрідата. Паллак, припускають, втік, а нові правителі Кримської Скіфії погодились на свій васальний статус.

Власне, цими подіями суто скіфська історія Кримської Скіфії закінчується, а починається історія протистояння Понтійського царства і Римської імперії, яка закінчилась перемогою останньої. У скіфській верхівці з початку І ст. до н. е. починається вплив військового угруповання Азійського Боспору і Північного Кавказу. Нащадки пізньоскіфських династій брали участь у війнах Боспору І ст. до н. е. Після середини І ст. до н. е. до Таврики почали мігрувати чергові хвилі населення Північно-Західного Причорномор’я. А після розгрому пізньоскіфських поселень Передгірного і Західного Криму боспорським царем Аспургом, який виступив разом із сарматами, Кримська Скіфія підпала під владу Боспору і в місцевій культурі почали превалювати вже сарматські риси.

Проте із закінченням історії скіфів не закінчилася історія Кримської Скіфії та її столиці — Неаполя. Переживши навалу багатьох різних народів протягом перших століть нової ери, IV ст. н. е. все це населення стало частиною гото-аланського племінного союзу, а згодом на цьому місці виникла нова держава Феодоро-Кримська Готія.

На східних рубежах кельтського світу

Геннадій Казакевич

На межі IV–III ст. до н. е. Європу охопила хвиля масштабних змін. Знищення Держави Ахеменідів унаслідок походів Александра Великого до Азії, а по тому майже миттєве падіння його власної недобудованої імперії та черга безкінечних війн, які охопили Східне Середземномор’я, значне послаблення міст-держав етрусків у Північній Італії та занепад Скіфії у Причорномор’ї — все це створило певний вакуум влади, яким не забарилися скористатися племена, до того часу маловідомі або ж взагалі невідомі в античному світі. Особ­ливе місце серед них займали кельти.

Історія кельтських племен коріннями сягає другого тисячоліття до Р. Х., коли величезний масив індоєвропейських племен та народів, об’єднаних археологічною культурою так званих «полів поховальних урн» у Центральній Європі, почав розпадатися на окремі чіткіше окреслені політичні, а, відповідно — мовні та етнічні сегменти. Колискою «кельтської цивілізації» традиційно вважають західну область гальштатської культури (тобто терени сучасної Австрії, Чехії, Швейцарії, Південної Німеччини та Східної Франції). У VIII–VII ст. до н. е. носії гальштатської культури, завдяки вчасно опанованому вмінню обробляти залізо та видобувати корисні копалини (зокрема золото та срібло), накопичили величезні багатства, що засвідчує майже казкова розкіш «князівських» поховань тієї легендарної епохи.

Однак уже у VI ст. до н. е. ця епоха процвітання завершилася. З досі не до кінця зрозумілих причин чисельні старі поселення були залишені або знищені (а у Центральній Європі до цього доклали руку кіммерійці та скіфи), змінилися естетичні смаки, поховання стали біднішими, але у них з’явилося набагато більше високоякісної зброї. На арену виходить нова археологічна культура, яка отримала назву латенської[7], та її носії — історичні кельти.

Проблема походження кельтів остаточно не розв’язана. Достеменно відомо лише те, що між VI та ІІ ст. до н. е. носії кельтських мов проживали на величезному обширі Європи, включно з Британськими островами, більшою частиною Іберійського півострова, територією сучасної Франції, заходом та півднем Німеччини, північчю Італії, басейном Верхнього та Середнього Дунаю тощо. Елліни називали їх кельтами (вочевидь, від назви одного з племен, з якими познайомилися раніше), але частіше — «галатами» (грецьк. Γαλαταί). Римляни, у свою чергу іменували їх «галлами» (лат. Galli). Два останні терміни найімовірніше споріднені з давньоірландськими gal «лютий, відважний», galdae «войовничий»[8].

Самі кельти або галати, якщо й мали якесь уявлення про давнє спільне походження, навряд чи надавали йому великого значення. Їхні