Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Ці пізні шари чорноліських городищ і поселень жаботинського типу загалом непотужні, хоча представлені саме житловими комплексами, а не слабкими шарами городищ святилищ-схованок чорноліської культури. Згодом, уже в VI ст. до н. е., життя на них повністю припиняється. Натомість у незначній віддаленості від них виникають нові городища, або ж старі пам’ятки стають частиною нових укріплень набагато більших городищ, і цього разу це городища-гіганти ранньоскіфського часу.
Логічно припустити, що виникнення лісостепових городищ у Центрально-Східній Європі пов’язано із тими самими процесами, що відбувалися у всій Європі. Насамперед йдеться про формування системи торговельних шляхів, якими за раннього гальштату поширювалася сировина і вироби із бронзи, а в пізніший час значно більший асортимент імпортів, як ми бачимо, спектр яких протягнувся від Каспію і Волги на сході до Альп на заході. У Північному Причорномор’ї на зламі бронзової і залізної доби і в пізніший час можна говорити про два етапи цього процесу. Перший із них пов’язаний із чорноліською культурою, і, можливо, є продовженням процесів доби фінальної бронзи у Балкано-Карпатті.
Другий починається із появою в регіоні новочеркаських пам’яток, пов’язаних із проходом зі сходу на захід чергових кочових племен, або з ранньоскіфського часу, наслідком чого і є, найімовірніше, сліди пожеж і припинення життя на південній смузі чорноліських лісостепових городищ і поселень жаботинського типу.
У цей період виникають городища-гіганти, які в своєму плануванні і організації життєвого простору вже містять початки урбанізації у європейських племен. Розташування як городищ першого етапу, так і другого на берегах великих річок або їх судохідних приток вказує на водні шляхи — як основні для пересування, зокрема і з метою торгівлі, аж до появи в степу кочовиків, які, опанувавши нові території, почали виконувати роль своєрідних медіаторів між лісовими племенами Європи і морським узбережжям, що належало грецьким містам-державам.
Некрополі, належні тому чи іншому городищу, не завжди вдається виділити. Для пам’яток чорноліської культури питання поховального обряду загалом не дуже добре розроблені. Вважається, що це можуть бути кремації в безкурганних похованнях, які дуже важко віднайти візуально по формальним ознакам у місцевостях, вкритих лісами. Але відомі і інгумації з використанням каміння в поховальних спорудах, як підкурганні, так і без насипів. У дністоровській групі пам’яток відомі колективні поховання.
Для ранньоскіфського часу найбільшою проблемою є вирізнення поховань місцевого населення і скіфських із загального масиву, адже більшість могильників цього часу вже має курганні насипи і велику кількість речей різного походження (місцевого, скіфського, кельтського, еллінського тощо) у інвентарі. Допускаючи наявність принаймні у Побужжі і на Правобережжі Дніпра поховань, що належать до ілірійської поховальної традиції, чи то так званих трерів — мешканців пруто-дністровського міжріччя, варто припустити, що тільки в V ст. поховальний обряд лісостепового населення відносно вирівнюється. Для цього часу і наступного століття тут відомі як курганні некрополі, що містили поховання і скіфської і місцевої еліти, так і ґрунтові могильники, належні лише місцевому населенню.
Припиняють існування городища-гіганти, засновані в ранньоскіфський час, по-різному. Можна говорити, що північні пам’ятки порубіжжя із лісом зникають у ІV ст. до н. е., а південніші пам’ятки в районі Канева існують і в ІІ ст. до н. е. Південна лінія городищ Побужжя і Подніпров’я, освоєна ще за доби пізньої бронзи, існує у IV ст. до н. е. Подністровські пам’ятки Непоротівської групи — єдині, що не зазнали повної зміни населення, існують і за скіфського часу, щоправда, вибірковість публікацій цих пам’яток не дає змоги назвати навіть приблизну дату припинення життя на цих пам’ятках.
Достеменно не відомо про причини припинення життя на городищах-гігантах, оскільки вони наразі недостатньо досліджені. Подальша доля їх населення, імовірно, пов’язана вже із пізньоскіфськими пам’ятками і хорою античних міст Північного Причорномор’я у нижніх течіях Дніпра, Дністра і Бугу.
Країна таврів
Евеліна Кравченко
Сьогодні ми називаємо давній Крим Тавридою, країною таврів. Почалася ця історія ще за Гомера. Іфігенію, доньку грецького царя і наречену героя Ахілла, греки принесли в жертву богу Посейдону під час плавання до Іліону, відомого ще як Троя. Ті події, що відбулися близько 1200 р. до н. е., відомі нам як Троянська війна, оспівані аедом, співцем давньої історії Еллади Гомером у гімнах «Іліади». За легендою, богиня Артеміда викрала дівчину з-під жертовного ножа, поставивши замість неї білу лань. Дівчину ж богиня перенесла до свого святилища у Тавриді — землі таврів, де та приносила в жертву всіх греків, які потрапляли в ці землі. Згодом Орест, брат Іфігенії, викрав її у таврів разом із ідолом Артеміди, і привіз до Авліди, що у Елладі, де жриця Артеміди доживала свій вік. Довга піщана коса на узбережжі Понта Евксинського (Чорного моря) називалася Ахиллів Біг. На думку давньогрецьких картографів, саме по ній біг Ахілл, намагаючись наздогнати свою наречену. Сучасна її назва — Тендрівська коса, що в Миколаївській області. Острів Левке (з давньогрецької — Білий), дарований богами Ахіллу після смерті, нині називається Зміїним, що в Одеській області.
«...Він називається також Ахілловими Бігом (Білий берег), оскільки в той час як Ахілл сватався за Іфігенію і вона була привезена заради нього в Авліду, внаслідок лиха, що трапилося під час плавання еллінів до Іліону, захотіли принести її в жертву за успішне плавання, але Артеміда вхопила її і принесла до Скіфської місцевості до таврів, а закоханий Ахілл ішов за нею і супроводжував до того острова, що називається Білим» [Схолії до Піндара (VІ–V ст. до н. е.) Schol. ad Pind,. Nem ,. ІV, 79 (49)].
«...Іфігенія: Але Артеміда викрала мене у ахейців, давши замість мене лань, і перенесла по світлому ефіру, оселила мене в цій землі таврів, де царює над варварами варвар Фоант, який пересуваючи швидкі ноги, подібно до крил, отримав таке ім’я за швидкість ніг. Він поставив мене жрицею в цьому храмі, де такими звичаями насолоджується богиня Артеміда на святі, одне ім’я якого прекрасне, а про інші промовчу, боючись богині. За звичаєм, що і раніше існував в цій країні, я приношу в жертву всякого елліна, який прибуває до цієї землі. Я освячую жертву, а таємничим убивством її всередині цих чертогів богині, займаються інші» [Еврипід. Іфігенія в Тавриді, (V ст. до н. е.) Eurip., If., 28–41].
Так воно було більше трьох тисяч років тому чи не так — ніхто не в змозі достеменно відповісти на це питання. Фрідріх Ніцше, один із найкращих знавців античної філософії, зазначав, що культура може розвиватися лише у окресленому міфом горизонті. Антична література має чимало варіантів цього міфу, але це усе сформувало світогляд еллінів і створило врешті ойкумену. Для елліна ойкумена була чимось більшим ніж наше поняття «батьківщина». Морський народ, що створював свій світ шляхом розселення або виведення власних колоній, ойкуменою вважав будь-яку землю, де ставала нога елліна. Еллінів, які побували на нових землях, вважали героями. Згодом, коли після Троянської війни минули століття, греки не боялися плисти Негостинним — Авксинським Понтом у холодні землі Північного Причорномор’я, де панували
