Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Для того, щоб забезпечити захист цих союзників імперії, від середини VI ст. у гірському Криму — замешканій готами так званій «країні Дорі» — було розпочато будівництво численних фортифікаційних споруд, відомих завдяки згадці про них у творі Прокопія під назвою «довгі (або великі чи високі, бо у грецькому тексті вжито прикметник «мегалос») стіни»: «У цій країні імператор не збудував ніде ні міста, ані фортеці, позаяк ці люди не терплять бути ув’язненими у будь-яких стінах, однак понад усе любили жити завжди у полях. Оскільки видавалось, що їхня місцеві легко доступна для нападу ворогів, то імператор усі місця, де можна ворогам приступитися, довгими (великими, високими?) стінами і, таким чином, усунув від готів занепокоєння про вторгнення у їхню країну ворогів».
Питання про характер і розташування цих згаданих Прокопієм Юстиніанових «довгих стін» довгий час було предметом дискусії серед науковців. Одні вважали їх системою гірських укріплень, розташованих на неприступних плато у південно-західному районі Внутрішнього (Другого) пасма Кримських гір, яке відділяло власне гірський Крим від передгір’я та степу. Другі ж дійшли думки, що «довгими стінами» називались справжні стіни — захисні споруди, які перекривали найбільш приступні для зовнішнього вторгнення ущелини і балки цього регіону. Візантійці називали такі проходи до гірських долин клісурами. Ці укріплення перешкоджали проникненню кочовиків зі степу вглиб області Дорі, до плато Мангупа, яке було її центром, і далі в керунку до візантійського Херсона. Рештки таких «довгих стін» було виявлено під час археологічних досліджень у першій половині 1980-х рр. біля підніжжя Мангупа у балці Каралез (Сторожова). Це двопанцерна стіна з великих вапнякових блоків і щільною забутовкою на вапняковому розчині, з домішками гальки та піску. Її довжина становить більш як 150 м, а товщина сягає майже 2,5 м. Подібні споруди існували і в інших районах країни готів, наприклад, на північ від Ескі-Кермен така стіна перегороджувала ущелину Текме-таш.
Друга думка видається переконливішою, з огляду хоча б на те, що за даними археологічних досліджень захисні споруди на придатних до будівництва місцевих височинах — Ескі-Кермен, Мангуп, Чуфут-Кале та ін. було збудовано не в середині VI ст., а пізніше, у другій половині VI — на початку VII ст., вже за правління наступників Юстиніана І — за василевсів Юстина ІІ (565–578 рр.), Тиверія ІІ (578–582 рр.) та Маврикія (582–602 рр.). Одночасно було споруджено захисні укріплення Каламіти, Бакли, Сюренської фортеці.
Імовірно, перехід до спорудження цих фортечних укріплень свідчить про загалом невисоку ефективність попередньої системи захисту, яка обмежувалась винятково такими лінійними укріпленнями балок, долин і ущелин, якими були «довгі стіни». Вони були дієвими у мирний час, коли у сусідніх степах кочували звичні і відносно мирні нечисленні кочовики. У випадку ж появи у регіоні великих потужних військ кочовиків «довгі стіни» втрачали своє захисне значення. Справді, саме такі потужні зовнішні вороги з’явились під цей час у Криму. У 70–80-ті рр. півостровом прокотилась потужна тюркська навала, під час якої кочовики навіть тимчасово захопили 576 р. Боспор, а 581 р. показались під стінами Херсона. Вочевидь, спорудження фортець у гірському Криму було реакцією на цю небезпеку. Справді, у випадку загрози прориву ворога через «довгі стіни» мешканці навколишніх долин разом з худобою і майном могли знайти тимчасовий прихисток у межах цих захисних комплексів. Окрім того, навіть у випадку захоплення клісур ворогом, збереження візантійцями та їхніми союзниками контролю над панівними висотами заважало нападникам безперешкодно рухатись далі у напрямку морського узбережжя або безпечно окупувати регіон, позаяк у їхньому тилу лишались укріплені ворожі до них пункти з потенційно доволі значними військовими контингентами.
Варто зазначити, що, найімовірніше, масштабна будівельна діяльність у гірському Криму з метою створення системи опорних пунктів, так само як і остаточне оформлення федератського статусу готів й аланів, була обумовлена попередньою практикою стосунків з місцевими союзниками. Так, Константин Багрянородний, пишучи про події межі ІІІ–IV ст. згадує про якісь сусідні до Херсонеса фортеці-кастеллії, звідки місто отримувало збройну допомогу. Власне, таку ж систему фортець і було створено візантійцями приблизно в останній третині VI ст. За обґрунтованою думкою дослідників від того часу область Дорі була розділена на кілька районів, які керувалися зі споруджених візантійцями фортець. Цими укріпленнями, найімовірніше, керували місцеві готські вожді, призначені за погодженням із дукою Херсона. Вони мали підкорятись його наказам, за що отримували відповідну платню.
Як бачимо, країна Дорі виконувала роль захисного буфера між степом з його неспокійними кочовими племенами і візантійськими володіннями на узбережжі Криму з центром у Херсоні. Хора Дорі була областю союзного імперії війська, вона не лише не лише могла виставити три тисячі висококласних вояків, неперевершених у військовій справі, але й була спроможна прикривати Херсон самим фактом свого існування на візантійському прикордонні. Так союзники, захищаючи себе, одночасно боронили візантійців. Зі свого боку ромеї, споруджуючи укріплення для захисту гірських проході від вторгнення кочовиків, одночасно убезпечували не лише себе, а й союзних їм готів. Не випадково спорудження захисних споруд у країні Дорі відбувається одночасно із укріпленням фортечних мурів форпосту Візантії у Тавриці — Херсона.
Загалом можна впевнено говорити про завершення наприкінці VI — на початку VII ст. формування у візантійському Криму контрольованого прикордонного округу з добре організованою системою оборони. Передовий зовнішній захисний периметр у ньому становили опорні укріплення, якими спочатку спробували зробити «довгі стіни» у балках, а потім, переконавшись у їхній невисокій ефективності — фортеці на гірських плато на межі передгір’їв Південно-Західної Таврики і степового Криму. Другим рубежем оборони виступали добре укріплені міста і фортеці на морському узбережжі. Утворена система логічно розбудовувалася візантійцями впродовж IV–VI ст. у напрямку від узбережжя моря — через гори — до межі гір зі степом. У подальшому вона мала функціонувати з опорою на морське постачання ресурсами і військовими контингентами у випадку загрози на зовнішньому рубежі чи навіть його прориві й виході ворога безпосередньо до візантійських населених пунктів на узбережжі Чорного моря.
Система військової присутності Візантії у Криму, пропри політичні та економічні негаразди, що їх пережила імперія впродовж VII cт., довела свою ефективність. Імовірно, саме її військово-стратегічна гнучкість разом із географічними особливостями Південно-Західної Таврики дозволили ромеям навіть за вкрай несприятливих умов утримати контроль над приморськими центрами Криму. У гірському ж Криму її особливості обумовили формування своєрідної системи відносин Візантійської імперії із Хозарським каганатом, яку, вслід за окремими дослідниками, можна визначити, як стихійне співвладдя-кондомінат.
Хозари, на відміну від попередніх нападників тюрків, які доволі швидко відхлинули з півострова, почали облаштовуватись у Тавриці всерйоз і надовго, і це змусило візантійців шукати нових форм взаємодії з ними. Військова стратегія, так само як і політика, були мистецтвом можливого, й за умов зіткнення із новим потенційним ворогом і новою формою його поведінки візантійський уряд діяв так, як цього вимагали і дозволяли об’єктивні обставини. Хазар через їхню численність неможливо було стримати укріпленнями країни Дорі-Готії, й так само неможливо, з огляду на їхній спосіб господарювання і наявність у них власних державних структур,
