Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Слов’яни були відомі сусіднім народам як достатньо вправні фахівці у подоланні водних перешкод, однак військового флоту вони фактично не мали. Човни-однодеревки (моноксіли) використовувались здебільшого для перевезення військ і доправлення десанту. Конструкція та невеликі розміри цих кораблів не дозволяли їм гідно протистояти кораблям тогочасного Візантійського флоту, хоча інколи на таких човнах слов’яни захоплювали в морі торговельні судна.
У творі «Чудеса св. Димитрія Солунського» містяться відомості щодо використання флоту під час кількаразової облоги слов’янами міста Фессалоніки. Кілька моноксилів-однодеревок з’єднували спільною палубою, і на ці своєрідні понтони встановлювали метальні машини та штурмові пристрої.
Реконструкція комплексу озброєння ранньосередньовічних слов’ян можлива завдяки відомостям писемних джерел, хоча і вкрай обмеженим, та нечисленним археологічним знахідкам. Невелика кількість знахідок зброї, що походить зі слов’янських поселень і могильників найімовірніше пояснюється економічними міркуваннями — елементи озброєння залишалися в обігу за прямим призначенням чи як сировина. Скарби, які знайдені на слов’янських пам’ятках, зазвичай мають два компоненти — сільськогосподарські знаряддя та зброю, тобто найбільш цінні речі. Пам’яткою, де знайдено значну кількість наконечників списів та стріл, є Зимнівське городище. Навіть враховуючи, що частина озброєння належить не захисникам, а нападникам — руйнівникам городища, можна вважати, що зброї у вжитку у слов’ян було достатньо.
Основне озброєння слов’янського пішого воїна складалося з одного або декількох метальних списів та щита (останній не був обов’язковим елементом). Списи-дротики могли використовуватись і як метальна зброя, і для ближнього бою. У «Стратегіконі» такий тип зброї названо «слов’янський дротик», що свідчить про їх відміну від візантійських. Знайдені археологами наконечники списів представлені двома різновидами: перші — це масивні вироби завдовжки близько 20 см з листоподібним або полум’яподібним пером, укріпленим ребром жорсткості; другі — порівняно невеликі, трикутні (рідше ромбовидні чи листовидні) наконечники з шипом у нижній частині пера, який заважав витягти дротик із пробитого щита, обладунка чи рани. Писемні джерела повідомляють, що слов’янський воїн мав 2-3 списи-дротики довжиною приблизно 1,0–1,2 м, один із яких метав у ворога, а решту застосовував у рукопашній сутичці. Не виключено, що слов’янські воїни у ближньому бою могли фехтувати двома дротиками одночасно — по одному в кожній руці (цим пояснюється обмежене використання щита).
Приблизно з VI ст. у слов’ян набувають певного поширення бойові сокири (зокрема й сокири-чекани). Така сокирка-чекан походить із Зимнівського городища. Про наявність цього виду зброї у балканських слов’ян в VI–VІI ст. свідчить також одна з фігурок, знайдених у Фессалії. Сокира — доволі універсальний засіб і робочі знаряддя нерідко використовували у воєнних сутичках. Пізніше, у VIII ст., з’являються булави й кістені для застосування у ближньому бою.
Клинкова зброя — мечі, — судячи з писемних джерел, застосовувалась слов’янами з кінця VI ст., однак найдавніші археологічні знахідки такої зброї належать до другої половини VIII ст. Поширення такої зброї зумовлене тим, що саме у VIII ст. у більшості племен виокремлюється дружинна верства — професійні воїни, які присвячували своє життя виключно військовій справі. Майстерне володіння клинковою зброєю потребувало постійних тренувань та практики, а єдиною категорією, що мала можливість вдосконалювати це мистецтво, були саме дружинники. До того ж їхній особливий соціальний статус передбачав певний елемент престижності, наочним атрибутом якого у середньовіччі був саме меч. В ареалі східних слов’ян поширення мечів, пов’язане із проникненням варязьких загонів.
Метальна зброя слов’ян представлена луками, причому слов’янські луки були дерев’яними, на відміну від композитних (складених із дерев’яних й кістяних деталей) луків кочовиків. Незначну здатність своїх стріл вражати цілі слов’яни компенсували отрутою, якою змащували їх наконечники. Якщо вона і не призводила до моментальної смерті, поранений був приречений.
У вже згаданому творі «Чудеса св. Димитрія» наведено відомості про використання слов’янами під час облоги Фессалоніки у VII ст. пращі — одного з найдавніших видів метальної зброї. Причому зазначається, що слов’янські пращники настільки вправно володіли своєю зброєю, що під час обстрілу захисники міста не могли перебувати на стінах.
Найпоширенішим видом захисної зброї був щит. Ранні слов’янські щити були невеликими — діаметром близько 40 см у піхотинців і 60 см — у кіннотників під захоплення кулаком за дерев’яну ручку або пару шкіряних ручок-петель. У сутичці довжина дротика дозволяла тримати противника, озброєного клинковою зброєю, на відстані, з якої не можна було завдавати рублячі удари, а відбивати колючі випади можна було й невеликим легким щитом. Водночас візантійські джерела зазначають, що частина воїнів мала великі щити — міцні, але заважкі для носіння. Вони могли забезпечувати під час дистанційного бою захист одразу кільком бійцям у стаціонарній позиції. Незважаючи на різницю в розмірах, усі слов’янські щити виготовлялись виключно з органічних матеріалів (деревини та шкіри), жодних металевих деталей досі не виявлено.
Із середини VII ст. в археологічних пам’ятках трапляються знахідки елементів обладунків — фрагментів кольчужного полотна. Імовірно, вони не були частинами кольчужних сорочок, а нашивались на полотняний чи шкіряний одяг для захисту найбільш вразливих ділянок тіла. Поряд із кольчугою, у вжиток входить пластинчатий обладунок — залізна лусочка ламелярного обладунку виявлена на городищі VI–VII ст. Мощенка на Чернігівщині. Шоломи були вкрай рідкісними — переважно, германського походження (сам термін «шолом» запозичений з германських мов).
Охарактеризувати вершницьку амуніцію, що використовувалася слов’янами, можна лише за археологічними знахідками, жодних свідчень про це у писемних джерелах немає. Деталі верхової вуздечки на слов’янських пам’ятках представлені передусім металевими вудилами. На початку середньовіччя відомі лише так звані двокільчасті вудила — проста конструкція, складена з двох металевих штирів-гризел, що мали на кінцях петлі-кільця. Не раніше VII ст., а масово вже у VIII ст. слов’яни почали використовувати вузду більш складної конструкції — вудила доповнюються вертикальними штирями-псаліями, що кріпилися до зовнішніх кілець гризел. Швидкий перехід до складнішої вузди може свідчити про зростання ролі кінноти у слов’янському війську.
З деталей сідла на слов’янських пам’ятках відомі лише металеві і кістяні попружні пряжки, які призначалися для фіксації попружних ременів. Їх наявність дає змогу досить упевнено припускати, що слов’янські вершники використовували вдосконалене, так зване жорстке сідло, появу яких пов’язують із вторгненням гуннів.
Ще однією деталлю сідельного набору були стремена. На слов’янських пам’ятках стремена у вигляді залізної підніжки, з’єднаної із сідлом за допомогою шкіряного ременя, фіксуються з VIII ст., форми їх досить різноманітні.
Знахідки шпор з археологічних пам’яток засвідчують, що використовували різноманітні за формою та способом кріплення вироби, однак у більшості досить прості і функціональні. На межі VIII–IX ст. на пам’ятках західних слов’ян знайдені шпори пишно декоровані накладками з коштовних металів, які мали підкреслювати високий статус їх власників.
У VIII ст. кількість знахідок збруї стає помітно більшою, а їхня якість суттєво кращою, що свідчить про зростання ролі кінноти у слов’янському війську. Саме тоді у слов’янському середовищі починає поступово поширюватися клинкова зброя. Ці процеси, очевидно, взаємопов’язані і археологічно фіксують остаточне формування дружинної верстви, її відокремлення від загальної маси слов’янських воїнів.
Безпосередньо пов’язані із військовою сферою так звані поясні гарнітури або ж портупейні набори, які набули особливого поширення у VII–VIII ст. Вони позначали статус воїна в ієрархії та мали ще якесь семантичне навантаження, зрозуміле як союзникам, так і ворогам. Слов’яни запозичили портупейні набори внаслідок активних контактів з кочовиками, зокрема аварами.
Загалом упродовж раннього середньовіччя слов’янське військове спорядження зазнало досить незначних змін, головним джерелом яких були запозичення від інших
