Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Продовжимо дещо наше знайомство, бо живемо в часи, коли й із Миколи Глущенка можуть зробити національного героя. Дещо пізніше, коли Москва вже прибрала полковника Є. Коновальця, він пише своїм хазяям (10.06.1940) наступне «донєсєніє»:
У підготовці аґресії Німеччина широко використовує українські націоналістичні організації під прапором боротьби за створення «самостійної України». Для націоналістичних осередків запроваджено ряд матеріальних та правових пільґ, серед української еміґрації проводиться значна пропаґандистська робота. Націоналісти призначаються на різні посади у міністерстві внутрішніх справ, в армії, поліції та прикордонних військах під приводом підготовки державних, політичних і військових діячів для майбутньої соборної України.
Для Москви чогось такого було досить, аби прискорити війну проти Німеччини, але… Все це звучить сьогодні особливо правдоподібно у світлі подальших подій, коли по проголошенні у Львові в червні ж 1941 «самостійної України», – гітлерівцями було запроваджено широко закроєні репресії проти українців, заарештований С. Бандера, кинуті в концтабір, з якого вже не повернуться, його брати, тощо.
От вам і націоналістичні орґанізації (котрі «широко використовує Німеччина»), от вам і націоналісти та їх «ряд матеріальних та правових пільґ». Непогано? – жодного слова правди, чи не так?
Досить очевидно, що цією людиною рухала, знову ж, не стільки полум’яна любов до «родіни всєх трудящіхся», скільки полум’яна ненавіисть до всього, що є україньке.
Повищі посилання побрані зі статті В. Попика «Ательє на вулиці Волонтерів», журн. Україна, № 30, 1990, с. 21–22. Понад повчальним є те, про що далі повідомляє нас автор про свого підопічного, художника Миколу Глущенка, який врешті навідав батьківщину:
У 1937 році він приїхав до Києва, де влаштовувалась виставка його картин. Його гостинно зустріли київські колеги. Попереду багато відвідин, прогулянка на пароплаві по Дніпру, відверті розмови, цікаві розповіді про життя-буття в Парижі, Берліні. Настрій чудовий.
Іще б пак не «чудовий настрій», іще б пак не «відверті розмови», адже настав нарешті 1937 – рік Великого полювання! – а всього якихось чотири роки тому – українців поменшало як не на десяток мільйонів. Як же не радіти.
* * *
Але, від дрібного совєцького сексота – повернемося до нашого сюжету, українського письменника В. Винниченка в еміґрації.
Він, попри те, що з ним ніхто не бажає мати справу, – не заспокоюється, лізе, куди тільки може; в усі дірки.
Винниченкові часом ставлять у заслугу його політичну далекоглядність, мовляв:
Одним із перших він передбачив характер і напрямок маячних експансіоністських планів німецького фашизму, і ще 1937 року говорив про можливий воєнний конфлікт між Гітлером і Сталіним за ласий шматок – Україну, що зрештою приведе й до виникнення світової війни.
(П. Федченко, журн. Україна, № 22, 1991, с. 33, звідти ж побрані й уривки із «Щоденників»)
Досить порівняти це з тим, що відбулося всього через два (так, так, усього тільки два) роки: поділ Польщі та Другу світову. А за Україну – ніхто й не думав сваритись: її совєти просто підклали Гітлеру, тимчасово, зрозуміло.
Отже, в жодному разі, – політиком ніколи не був і не став.
Він не втрачав надії повернутися в Україну й після війни, з хвилею «возвращєнцєв», та звернувся з цим до єдиної людини, яку ще знав, – до «міністра іностранних дєл УССР» – самого Дмитра Мануїльського; перед революцією – однопартійця та колишнього працівника «Дзвону». Того самого, який на чиюсь відомість про смерть Сталіна – відгукнувся по-партійному: «Ето провокація!»
Важко сказати, чи запам’ятався Мануїльський для історії ще чимось, але Винниченка до Союзу так і не пустив. Не сам, зрозуміло, людинка смирна та боягузлива, а після поради з Москвою.
Коли надобре прикрутить, і соціаліст, буває, згадує про націю. Так сталося й з Винниченком, який у ЦР про якусь там націю не дуже й пригадував, намагаючись розчинити її у «соціалістічєском братствє». А за гетьмана, коли прикрутило, узявся й за Український національний союз. Погортаємо ще трохи його щоденники. Запис від 7.09.1934, коли він остаточно перебрався у той свій притулок у Мужені:
А скільки в ньому доведеться жити? Очевидячки стільки, скільки треба, щоб українська нація стала на ноги і набралася стільки сил, щоб могти мати право самій рішати, кого зі своїх членів пускати додому, кого ні. Може на це треба два–три роки, може двадцять–тридцять. Ну що ж, я підожду. А піджидаючи, буду для тої самої працівної України працювати й творити цінності, які їй, може, коли-небудь здадуться.
Що ж, по минулому, 1933, не можна не визнати, що оте – «стати на ноги та набратися сил», – чи не особливо актуальне; не кажучи про загальну перспективність. А от – розміркування від 27.07.1950, на день народження:
… а що ж ти кінець кінцем мав і маєш від нації, від тої нації, якій ти служив усе життя? Ось кінчилося 70 років тому життю, а що ти маєш? Ти – насамперед самотній. Є окремі гуртки чи одиниці, які немов би ставляться прихильно до тебе (та й то: виклади їм свої сутні висновки з твого життя, твої так звані переконання, твій конкордизм, який ти в таких труднощах виносив, і ти побачиш, як ці прихильники поставляться до тебе…). А матеріально ти ще самотніший: ти на кінці свого життя сушиш собі голову, чим ти будеш жити?…
Досі було відомо, що на націю треба всім працювати, бо тільки тоді й можна буде не загинути всім, нації; та не питати себе: «А, що я від цього матиму?» – класичне запитання малороса, що ж тут поробиш… Колись і він сам чимало зробив, аби вона – нація, так і не стала на ноги; тепер – очікує зворотнього. Та, шкода, знову не вгадує, бо вона – бачите, й через півстоліття не «набралася сил». Та, невідомо, чи набереться тепер коли-небудь взагалі…
І ще одне. Поставимо тут остаточно, всі крапки над усіма «і». Працювати на Україну, це означає працювати проти хижої Москви. Бо, то саме вона, і ніхто інший, зробила Україну своїм ворогом № 1, століттями боролася проти нашої нації, мови та культури. А це розуміли тоді, підчас Визвольних Змагань, – далеко не всі; все бувало вибачаються – «Україна не тільки для українців», не подумайте. Та, чи спромігся
