Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Версії, що це була геніальна робота його, Великого Провокатора, – якось не зустрічав, хоча це й здається цілком очевидним радше, банальним. На цю блешню, як бачимо, попався й досвідчений учений, М. Грушевський, а тим штучно підкоротив собі життя; думати, думати треба, панове…
Професор Грушевський з охотою поринув знову до наукової діяльності, читав лекції, займався дослідженнями, збирав біля себе талановиту молодь. Більшовики йому до пори сприяли, а 1929 «далі» навіть академіка, але в учених колах він не дуже прижився. Зокрема не любив його за політичну флюґерність твердий та послідовний націоналіст Сергій Єфремов, який був у керівництві Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). А більшовики, зі свого боку, планували М. Грушевського на президента ВУАН, коли у вигаданому процесі над неіснуючою СВУ (Спілка визволення України), – знищать С. Єфремова, разом із доброю частиною старої української інтеліґенції. Та не втрималися (як же можна, от вам і охоронний лист!) від того, щоб покінчивши з СВУ – 1931 заарештувати й М. Грушевського. Бо, він же там колись очолював УЦР, та хоч нічого й не вшкурав, але – нема на світі когось більш мстивого ніж московський більшовик. Було заплановано черговий сенсаційний процес УНЦ (Украінского національного цєнтра). Очікувалося, що саме Грушевський дасть «трєбуємиє показанія», тобто, оговорить кого треба: кого накажуть.
Але, не так сталося, як гадалося. І Грушевський відмовився «давать показанія», і оговорювати практично вже не було кого, всі вже були в СЛОНє (Соловєцкіє лагєря особого назначєния); а нові – не наросли. Енкаведисти були настільки скандалізовані провалом справи, що навіть відпустили Грушевського на волю; хоч і без дозволу покидати Москву.
Він протриває ще три роки, та загине 1934 в Кісловодську на лікуванні. Підчас досить рутинної хірургічної операції, як писали, по видаленню карбункула.
Ми щиро сміємося з приводу сталінського «дєла врачєй», але тільки тому, що «дєло» – сталінське; тобто – звинувачення є завідомо брехливе. Але… чи знайдеться у світі хоч одна нормальна людина, яка наважиться твердити, що більшовики у своїх бандитських акціях по нищенню людей, – не використовували й лікарів? Дозволимо собі думати, що такої людини, принаймні – серед психічно здорових, – не знайдеться. Отже…
Пригадайте смерть М. В. Фрунзе, пригадайте смерть М. С. Грушевського…
Доповнення 2
Володимир Винниченко
Володимир Винниченко народився 1880 у родині не надто заможних селян неподалік Єлісавєтґрада. Як він пригадує сам, виніс із дитинства ненависть до поміщиків, на яких усе життя вимушений був гнути спину його батько. В цьому, певно, й були корені його майбутньої класової позиції, яка незмінно тягнула його у бік більшовиків; його перше, старіше протиріччя з реаліями життя.
На це накладалося наступне, друге протиріччя, яке він відчув, вступивши 1890 до Єлісавєтґрадської гімназії. Це протиріччя національне, між старою національною культурою та хамським ставленням до неї з боку офіційної імперської культури, яка так і не стала національною. Кпини над його українською мовою, яка була та полишилась єдиною перепоною для останньої русифікації, та незмінно дратувала його російських співучнів і вчителів; а це, в свою чергу, провокувало ще більшу затятість з боку впертого хлопця.
Насправді, це не були два окремі протиріччя, але тільки різні боки непримиренного протиріччя між єством обох націй, демократичною сутністю України – та тоталітарним змістом рабовласницької Росії. Однак, до розуміння цієї простої (а разом – як же складної!) істини, – Винниченко так ніколи і не зумів піднятись. Він усе життя гадав, що досить ліквідувати соціальну несправедливість, і… повсюдно автоматично настане «дружба народов».
На жаль, перевірити це так нікому й не судилося. Бо, більшовицька суміш державно-монополістичного капіталізму з класичним російським рабством, навряд чи могла претендувати на соціалізм; хай би хоч у першому наближенні. Попри те, що «дружба народов», яка ефективно замістила собою не лише минуле «обрусітєльство», але й прямий ґеноцид, – в цьому суспільстві дійсно існувала.
Усього цього В. Винниченко, на відміну від Д. Донцова, С. Єфремова або М. Міхновського – так ніколи й не зрозумів. А тому й нема жодних підстав відносити його до українських націоналістів; українство він сприймав у виключно декоративний спосіб, а на це держави – не потрібно.
Спрямованість до самоствердження, яку ми спостерігаємо в ньому з дитячих років, здатна робити дива, часом створювати й геніїв нації але – тільки тоді, коли до цього є ще багацько іншого. На жаль, навіть освіта цієї людини так і обмежилася всього тільки єлісавєтградською гімназією. Яку він сам охоче пригадував потім, саме життєві негаразди українських батьків, а до них – насмішки та переслідування в російській гімназії саме за українство, – ніби й сприяли утвердженю його в цьому самому українстві. Що ж, все мало так бути, але – куди ж воно поділося потім, оте його українство? – коли впливовим членом українського уряду – він незмінно працював на користь Москви. В самий відповідальний час свого життя; аж поки все й не розвалилося.
А поки, він самоутверджує себе далі, де тільки може. На початку 1902 він вступає до РУП (Революційна Українська Партія), а вже на її першому з’їзді наприкінці року – обирається до її керівництва. Потім його призивають до армії, але він, зінсценізувавши самогубство (!), – тікає до Галичини. Але, ще через півроку його, разом із Д. Антоновичем, прилапують на кордоні з чималим вантажем марксистської літератури та заганяють до дисциплінарного батальйону. Він отримує амністію лише у 1904, з нагоди народження царєвіча Алєксєя.
Полагоджує він і особисті справи, його дружиною стає Розалія Ліпшиць, дочка доволі відомого петербурзького банкіра. Це, мабуть, якоюсь мірою підстраховує їх існування, хоч – не подумайте – не заважає їм полишатися переконаними соціалістами.
По хуткому провалі «революції» 1905, Винниченко вимушений перейти на нелегальний стан, часто тиняється по закордонах і починає писати. Дебютує збіркою оповідань з символічною назвою «Краса і сила», пише п’єси, потім – і романи. Знову ж, хутко набуваючи не так репутації або літературної слави, як розголосу. Бо, одні критики підносять його до небес, а інші – взагалі заперечують.
В ці роки він дбайливо та старанно культивує свій імідж: високий лоб під зачіскою, розлетисті брови, бездоганні вуса, не довгі й не короткі, бездоганно обрита
