Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Його вважають письменником європейського ранґу, та можливо таким він і був. Але, можна закинути йому й брак ориґінальності, бо це радше еклектик, автор бестселлерів. Відчувається вплив старших – започаткувателів експресіонізму, від дана Германа Банґа (1857–1912) до зовсім уже скандально відомого поляка Станіслава Пшибишевського (1868–1927). Є щось і від Джека Лондона (1876–1916) з його ніцшеанським культом сильного героя. Є й певні паралелі з кумиром на час російського читача – Лєонідом Андрєєвим (1871–1919). Одне слово – рясна данина читацьким та глядацьким густам часу.
Додому він повертається остаточно у травні 1914, перед самою війною, плідно працюючи в журналі «Украинская жизнь», який редагує Симон Петлюра, а революція 1917, як стверджують щоденникові записи, стала для нього повною несподіванкою; таке не свідчить про велику глибину політичного мислення. Він мерщій поспішає до Києва, аби не пасти задніх, але перша його спромога увійти до складу УЦР – несподівано провалюється, приходиться чекати Всеукраїнського національного конгресу, на якому він нарешті тріумфує та стає головою Генерального Секретаріату УЦР.
* * *
Але, що ж наш письменник та свідомий соціаліст там, у секретаріаті поробляв, – чи ж, бува, розпалював вогонь Визвольних Змагань? Надамо слово іншій людині, Валентину Морозу з його «Україною у XX столітті». Там він пише про діяльність В. Винниченка наступне:
Отже, немає можливості (при всьому бажанні) повірити в широковідому винниченківську версію, яка каже, що діячі цього типу розпалювали вогнище української сили. Факти (повторюємо) вказують на щось інше: гасили, а не розпалювали. Гасили часом дуже брудною водою. Досить прочитати статті Винниченка про непотрібність української армії, щоби збагнути це: «Не своєї армії нам треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організувати! Українського мілітаризму не було і не повинно бути!»
Крім власних статей і промов на тему непотрібності (!?) української армії, Винниченко густо поміщав у редагованій ним «Робітничій газеті» також «листи читачів» на цю тему. (Це був, так би мовити, прелюд пізнішої більшовицької тактики, яка все робила «за бажанням трудящих»).
(В. Мороз, Україна в XX столітті, журн. Україна, № 28, 1992, с. 17)
Автор, наведених рядків можливо, не працював у совєцькій пресі та не знає, що ці «листи читачів», як правило, писалися в саміх редакціях. А це й призводило до того, чого й треба було досягти:
Всі «революційні» частини, зорганізовані лівими партіями, як правило розбігалися або переходили на бік червоних росіян. Формацій же дійсно стабільних, «болбочанівських», ліві партії боялися і розпускали їх при найменшій можливості.
(теж там)
Так працював троянський кінь «соціалізму» – на імперську російську ідею у Других Українських Визвольних Змаганнях.
Продивимось тут іще одну ситуацію, – Винниченко і… прихід гетьманату. Про це він записує до щоденника наступне:
Купка недобитків кацапських офіцерів, професійних убивць, паразитів і грабіжників зібралася і інсценізувала державний переворот. За ним стояла важка, озброєна до маківки постать прусського солдата, і купці кацапської офіцерні вдалося скинути Раду, встановити монархію, вернути царських приставів, цензорів, шпиків. За який-небудь місяць ми маємо перед очима стару картину до 1917 року.
Який же український запис, тільки подивіться! Але, українство полягає не на тому, щоб росіян іменувати кацапами, та навіть переважно не на тому. Злість застить йому очі, бо слово «інсценізувала» тут зовсім не до речі, протирічить наступному реченню, де їм уже, виявляється, вдалося «скинути Раду» (теж мені, письменник). А, хіба є правда в подальшому: «встановити монархію (!), вернути царських приставів, цензорів, шпиків». Чи був гетьманат «старою картиною до 1917 року»? – і як він усе це побачив у перші дні перевороту (запис від 18 травня)?
Це запис людини, яка хоробливо чіпляється влади та ладна стерти з землі того, хто їй цю владу віднімає. Та не бачить правди навіть для себе. Чи може сподівається на те, що його записи колись побачать світ та ця червона брехня затьмарить правду?
Гетьманські офіцери йому, бачите, «кацапські», а як же бути з колишнім жандармським полковником із Єкатєрінослава, «командующім Муравьєвим»? – чи він, бува, хтось інший?
Звернімося до досить виваженого повідомлення з цілком офіційного сучасного джерела:
Для В. Винниченка гетьманський режим ворожий і соціально, й національно. Тож невипадково влітку 1918 р. він вдався до контакту з Х. Раковським, більшовицьким керівником російської делегації на мирних переговорах з Українською Державою. Вони обговорювали можливість підривної діяльності проти гетьманського режиму. Із 18.09.1918 р. В. Винниченко очолив опозиційний до влади Український національний союз, до якого увійшли всі українські соціалістичні партії. Офіційно УНС восени вів переговори із гетьманом про входження своїх представників до уряду. 18 жовтня такий уряд було сформовано. Проте В. Винниченко разом із М. Шаповалом таємно готували повстання.
(В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с. 39)
Отже, для нього гетьманат є «ворожий і соціально, й національно». Отже, орґанічно не переносив він навіть того скромного, але послідовного українства, яке запроваджував гетьман. Добре. Але сам сколочує якийсь «Український національний союз», в якому українського було рівно стільки ж, як у більшовицькому пройдисвіті Х. Раковскому.
Але, спробуємо радше розібратися в логіці подій. Отже, УНС вів із гетьманом переговори щодо входження до уряду та домігся свого. Цей «національний» (не більше, але й не менше!) союз – сколотив Винниченко. Та й домігся входження до уряду, як він там писав? – «встановленої монархії» з її «царськими приставами» та «шпиками». Але – навіщо, виникає запитання? Невже заради щирого співробітництва на користь України? – далебі, навіщо йому та Україна? Заради відновлення власної влади. Бо, «таємно готує повстання». А, значить уся ця дурість з урядом, – навіщо вона була? – правильно, замилити очі гетьманові. Провокаторська акція, зверніть увагу, у суто більшовицькому густі.
Тому що перед цим, пригадайте, В. Винниченко радиться з Х. Раковскім, від отієї маріонеткової совєцької України, з Юрієм Коцюбінськім та іншими московськими аґентами. Обговорюють вони, ні більше, ні менше, як можливості спільної «підривної діяльності проти гетьмана» яка й покінчується більшовицькою окупацією Києва та розстрілами тих, хто наважується розмовляти на вулицях українською мовою. Пряму відповідальність за це несе голова Генерального Секретаріату УЦР.
* * *
Зробивши свою справу, товаріщ Винниченко, разом із своєю половиною, – відбуває за кордон, покинувши Директорію на Петлюру, якому (в котрий раз!) доводиться розхльобувати накоєне дурнями або
