Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Тут напрошується невеличкий актуальний відступ. До цих пір президенти незалежної України обдаровували нас, головне, новими та цінними думками. До першого з них належать, принаймні, дві: «Є така держава – Україна!» (напочатку), та «Маємо те, що маємо!» (наприкінці, самокритично). Від другого ми теж, довідалися про аж дві, не менш цікаві думки, що – по-перше – «Національна ідея не спрацювала» (попри те, що вона і дня не була при владі), а по-друге – «Україна – бідна…», – така бідна, така бідна, що без Росії, – ну, не вижити й годі…
Зауважимо, це повторювалося за різних обставин та кілька разів; отже, не могло бути випадковою обмовкою. Радив би з цього приводу хоча краєм ока заглянути до «Економічної географії України». А для читачів підкреслимо, що в Україні – є все, бо недарма ж «старшій брат» учепився за неї – нічим ота прислівна воша за кожух. Бо він, на відміну від українського президента, туго знає, що Україна має все, від газу та нафти – по золото, діаманти та рідкі землі. А тепер повернемося до теми нашої розповіді.
Як бачимо, за тієї УНР, хоч теж не надто переймалися національною ідеєю, але принаймні займалися справами: не демонстрували всім своє невігластво…
За П. Скоропадського склад уряду змінюється та І. Фещенко-Чопівський подає до димісії. Його замінює С. Гутнік, одеський жид та (як звичайно) полум’яний російський патріот; за фахом – звичайнісінький біржевий спекулянт. Попередньому міністрові, щоправда, пропонували залишитись, але він відмовився. Як добрий та проникливий політик, І. Фещенко-Чопівський вірно бачив слабкі місця Гетьманату. Оцінював його, радше, як підготовчий етап до остаточного падіння української незалежності. Бачив засилля в гетьманському уряді росіян та розумів, що його участь дасть змогу удавати, ніби уряд є український. «Для такої політики я не надаюся», – сказав він тоді. А як опонент загальної політики гетьмана був потім навіть ув’язнений.
Свою урядову працю, вже віце-міністром, він відновить тільки після падіння Гетьманату, за Директорії. Але, поступово доходить кінця й Директорія, бо як із гіркотою пише він сам:
Безсумнівно, наше вояцтво було безконечно хоробре і патріотичне, лише завеликі були «порціони» горілки та часто зустрічалися на дорозі гуральні.
(І. Фещенко-Чопівський, Хроніка мого життя, Житомир, 1992, с. 53)
З цих спогадів людини із загостреним аналітичним розумом ученого, досконало вимальовується також і те, про що ми вже писали, – якою політичною отрутою стали соціал-демократичні та есерівські ідеї, занесені до України з Росії. Так само, як і оте ідіотичне москвофільство галичанське. Не ліквідоване, навіть, – дивні справи, безоглядним московським терором підчас першої короткої окупації Галичини 1915.
Критичного для України 1919 він, вкупі з професором К. Мацієвичем (1873–1942), виконує відповідальну дипломатичну місію в Румунії, а підчас короткого польсько-українського союзу стає головою Ради Республіки на екзилі. Про цю свою діяльність він полишив цікавий та деталічно документований звіт – «220 днів Ради Республіки, предпарламенту УНР на еміґрації»; то був історичний документ неоціненної вартості.
По остаточному відході від політичної діяльності І. Фещенко-Чопівський працює на катедрі металургії та металознавства Варшавської політехніки. Пише докторську дисертацію «Цементація заліза бором». Та, праця там триває недовго, бо в травні 1920 його запрошують професором металознавства Гірничної академії в Кракові, куди він і переїздить.
Нарешті, 13 листопада 1927, як він пише:
…відбулася моя докторська промоція. Праця на тему цементації заліза та деяких спеціальних сталей, як рівно кобальту й нікелю, бором і берілієм – була представлена Механічному відділові Варшавської політехніки і там же схвалена.
(теж там, с. 75)
Зазначимо, що практичне вживання в техніці таких матеріалів, як кобальт і нікель (жаростійкі сталі лопаток газових турбін) або берилію (надлегкі сплави), наступить практично лише через два десятки років, принаймні. Інтерес до них тоді – свідчить про велику технічну далекоглядність видатного українського вченого.
З 1927 І. Фещенко-Чопівський стає головним радником Державних збройовень Польщі та багацько їздить, – до Чехо-Словаччини, до Швеції, Англії та Данії. Але всюди цікавиться також місцевими українськими справами. Тепер він чи не єдиний світової слави металофізик та металознавець міжвоєнної Польщі. Між 1932 та 1936 він видає польською мовою свій класичний труд у трьох книгах – «Металознавство».
Другу Світову війну І. Фещенко-Чопівський якось переживає в Гурним Шльонску, в Катовицях, а через два місяці по «визволенні» – так називають чомусь зміну окупанта, його, польського громадянина, заарештовує російське НКВД. Готуючи ще один тяжкий злочин на міжнародному рівні. Оскільки совєцькій владі як такій він жодних прикростей не заподіяв, полишається думати, що провина була звичайною та невибачальною, невипадковою: він був національно свідомим українцем. Подібно німці, як пам’ятаєте, заарештовували та нищили жидів; тільки за те, що вони є жиди.
Що там з ним було далі у тих покидьків людства, – мало відоме. Чи то заслання, чи то табори (а, за віщо, власне?); можливо – й розстріл. Зберігся власноручний запис, кілька рядків за його підписом до блокнота другого марно репресованого українця, актора Олександра Гринька (пересильний пункт Інта, республіка Комі, січень 1950). Існує відповідь совєцького консула в Кракові на запит дочки, Ірени Богун-Чопівської, датована 1964 роком (раніше, мабуть не відповідали взагалі). Вона повідомляє тільки: «На Ваше письмо сообщаем, что Ваш отец Фещенко-Чопивский И. А. умер 2 сентября 1952 года» (підпис секретаря консульства в Кракові).
Оскільки вірити, будь у чому, цим нелюдам – від ґенсека по консула, ми не маємо жодних підстав, то знаємо, всього й тільки, що Іван Фещенко-Чопівський загинув у совєцьких катівнях уже десь після 1950.
Доповнення 4
Полковник Євген Коновалець
Українські полковники епохи Других Визвольних Змагань – то цілком особлива тема. То була низка видатних постатей, яких ці змагання підготували, та які їх і проводили; хоч, часом, і під керівництвом вельми недолугих політиків. Зі стисло відповідними до цього результатами.
Першим, та чи не видатнішим із них був полковник Євген Коновалець (1891–1938).
Родом він був із села Зашкова, Львівського повіту, походив із родини українського вчителя. Закінчив Львівську академічну гімназію, один із кращих на той час учбових закладів. Учився добре. Він захоплюється там не лише класичною грецькою філософією Арістотеля і Платона, віддаючи переваги першому, але дуже рано проявляє схильність до літературознавства. Йому пощастило мати викладачем німецької мови та літератури відомого
