Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Отже, внаслідок цієї багаторічної естафети ідіотизму стає не зайвим запитання: «А, чи знайдеться коли-небудь і українцеві місце в Україні?» – радимо обміркувати; саме тому, що поки – наче не знаходилося.
Абсолютно практичною – життєвою дискредитацією поняття національно-культурної автономії, – стала вся практика семи десятків років існування так званої УССР; не «автономії» – бери більше, «рєспублікі». На кінець існування якої українців в Україні було рівно стільки ж, скільки у 1913, а українська мова практично вийшла з ужитку. Але, що розумному перестрога – то дурникові втіха.
Отже, весь досвід трьох минулих епох: царської, совєцької та незалежної (ми вживаємо офіційної термінології), – вчить нас одному: безпечне для України та українства співіснування російського та українського, – мислиме лише на міждержавному рівні та під стислим з боку України державним контролем. Бо навіть російські мова та культура настільки просякнуті насьогодні духом імперської аґресії, що вимагають і в самій Україні жорстокого контролю на державному рівні. А дотеперішня влада номенклатурників московського вишколу (як і московського патріархату), які на людях з великим трудом намагаються спілкуватися кепською українською, а вдома з полегшенням переходять на «общєпонятний» – «вєлікій і моґучій», – цьому завданню аж ніяк відповідати не може: в жодному разі, вона повинна піти; краще для неї – добровільно.
А український націоналізм сьогодні, як він хоче зберегти націю – повинен модернізуватися; стати більш визначеним, пильним та рішучим. Бо наш історичний ненависник продовжує своє, та буде продовжувати, схоже, за будь-яких умов. Але, знову повернемося до теми.
Потерпівши остаточне фіаско з отією «автономією», М. Грушевський наприкінці березня 1919 – залишає Україну. Але, як нам повідомляють:
То не були туристські поїздки багатого професора. М. Грушевський використовував найменші публічні можливості для того, щоб привернути увагу світової громадськості до ситуації в Україні. У Парижі 26 липня 1919 р. оголосив про намір створити Комітет незалежної України – міжпартійну громадську організацію, яка б мала інформувати світовий загал про мету і перебіг боротьби українського народу за національні інтереси.
(В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с. 29)
Новий комітет, – це аж як важливо. Особливо, коли одні воюють багнетами, а другі – комітетами. Втім… Комітет незалежної України; можна сказати – нарешті виспався, але… У жовтні 1919 він звертається до українських есерів, бо – бачите:
Ніхто не знає соціалістичного вашого кабінету, навіть Директорії, тільки Петлюру, і для світу те, що діється, є єдиноборством двох генералів – Петлюри і Денікіна, в ґрунті речі реакційних, не демократичних.
(теж там, с. 29)
Це – власні слова М. Грушевського, а крім того:
М. Грушевський пропонував ЦК партії покласти край такій диктатурі, зробити уряд і Директорію відповідальними перед Конгресом трудових рад. У разі неможливості того домогтися він наполягав на виході членів партії з уряду. М. Грушевський рішуче засудив Варшавський договір С. Петлюри із Ю. Пілсудським.
(теж там, с. 29)
Тобто, не втримався й із еміґрації метнути свій «ніж у спину рєволюції», своєї – української; коли, дослівно, вирішувалася її доля. Петлюрі, бачите, заздрив, що за люди… Отже, і цей колишній «національний демократ» – скотився, нарешті до червоного болота, хоч у соціалісти подався дещо раніше, іще за УЦР. Що ж ним рухало? – прикрість від власних невдач? – вульґарна заздрість до Петлюри, політика (на скільки ж голів?) вище від нього? Єдиної (крім гетьмана) людини тих часів, яка щось зрозуміла та була й на щось здатна? – важко відповісти.
Грушевський, за лихим прикладом Винниченка, вилаявши Петлюру починає шукати щастя у більшовиків, хоч на них, здається, безпосередньо й не працював. Спочатку пише листи, секретареві ЦК КП(б)У, польському недоноскові С. Косіору; потім і українському прем’єрові, міжнародному пройдисвітові невідомого походження, Х. Раковскому. Пропонує від себе співпрацю та радить запровадити багатопартійність. Більшовики на листи, як відомо, взагалі не відповідають, а багатопартійність? – чи ж не завідома дурість: чи дарма вони стільки сил поклали, поки забезпечили собі монополію на владу?
Втративши на цьому остаточно інтерес до політики, професор Грушевський пориває з есерами та полишається один. Зі старими друзями, до яких несподівано перекинувся ще в часи УЦР – розірвав, нових – не набув.
Повернутися в Україну та остаточно присвятити себе науці, Грушевський вирішує тільки десь 1923. Стає це – з досить цікавої причини:
Розпочата совєтською владою політика українізації спонукала його до повернення. Наприкінці 1923 р. було полагоджено формальні моменти для переїзду М. Грушевського в Україну. 10 листопада 1923 р. Політбюро ЦК РКП(б) ухвалило не заперечувати «проти допущення проф. Грушевського в СССР». 28 листопада президія ВУЦВК затвердила охоронного листа вченому, де зазначалося, що ніяких переслідувань і звинувачень за його попередню політичну діяльність влада не допустить. Нарешті 31 грудня М. Грушевського було обрано академіком ВУАН. Шлях на Батьківщину був відкритий.
(теж там, с. 30–31)
Щодо «ніяких переслідувань і звинувачень», то це, як у нас кажуть, цілком відносится до того класичного, даруйте: «зарікалася свиня гівно їсти»; більшовики, та щоб не переслідували!.. Але, прокоментуємо дещо, аби все стало на свої місця. Політика українізації, про яку тут ідеться, – була дозволена та стимульована Москвою, і цього досить. А там, як відомо, всі триста років (а може – ще й з 1169) – люто ненавиділи все українське. Та, пригадайте ще собі попередні та наступні роки шаленої русифікаці; то, як же накажете розуміти оту «українізацію»? Які вигоди міг мати від неї наш спільний та улюблений «старшій брат»? – який без користі для себе й не кихне. Пояснюємо – то була одна Велика Провокація, задумана, скоріше всього провокатором із провокаторів, – «вєлікім Сталіним». Бо, до цієї політики (а, як могло бути інакше?) приєдналися всі національно свідомі люди країни, та тим невимушено
