Аналітична історія України - Олександр Боргардт

До речі, як ми вже цього суб’єкта пригадали; Хрістіан Раковскій, це відомий міжнародний пройдисвіт, злочинець, що розшукувався на той час поліціями кількох європейських країн, та був приблизно таким самим «соціалістом», як отой «Мішка-Япончік», що згодом поступить в Одеську ЧК. Гетьмана Винниченко зневажав, з Раковскім мав справи. Що ж, скажи мені, хто твоі друзі…

Остаточно демаскує себе В. Винниченко на початку 1920, перекинувшись відкрито до більшовиків, створюючи закордонну групу КПУ з ґазеткою «Нова доба». Більше від того, його обирають до Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету (ВУЦВК) на ІV Всєукраінському съєзді совєтов, та він остаточно нахабніє заявляючись особисто до Москви вимагати недоплаченого. Там зустрічається з Лєніним, Сталіним, Троцкім, Зінов’євим… Звідти двічі виїздить до Харкова, торгується, торгується… Йому вже згодні «дать» навіть члена ЦК КП(б)У. Але, він вважає, що поклавши до більшовицьких ніг Україну – заслуговує більше, набагато більше: претендує на члена Політбюро ЦК КП(б)У!

Але, тут совєцька золота рибка страйкує, та наш претендент опиняється біля розбитого корита. Однак, таке щось, як ґосподіна Винниченка – знітити важко. Він і постановляє для себе, що більшовицький виноград для нього ще надто зелений; визнати в чомусь поразку власного «еґо», – будь-що не може. Записуючи до щоденника (20.07.1920) наступне:

Совєтської влади, влади совєтів по суті нема. Є влада бюрократів, комісарів, окремих одиниць, які спираються переважно на фізичну силу військових і адміністративних апаратів… Партією керує невеличка група – Політбюро ЦК РКП і Оргбюро.

А, де ж ваші очі були раніше, дозвольте запитати, достойний пане? – чи так уже нічого й не бачили? – «Кто бил нічєм – тот станєт всєм…», чи не так?

Але, призупинимось на цьому ще дещо, поміркуємо. Зробимо простий віртуальний мислений експеримент: поставимо на місце В. Винниченка кого-небудь із сучасних йому діячів Визвольних Змагань. Чи міг би того ж 1920 вільно приїхати до Москви, скажімо, Симон Петлюра, та почати торгуватися, спираючись на соціалістичне минуле, за посади у більшовицькій Україні? Та – бодай, навіть хтось із полковників УСС: Василь Вишиваний, Євген Коновалець або Андрій Мельник? Або ж, врешті решт, сам невдаха гетьман, Павло Скоропадський? Де би вони всі у той же день опинились?!

Нагадаємо, що троє з них були убиті більшовиками – Петлюра та Коновалець – за допомогою кіллерів, а на Вишиваного довго полювали, поки вбили 1951 у київській тюрмі. А цей, бачите, колишній голова Генерального Секретаріату УЦР, – ще їздить та виторговує собі посаду. Відчуваєте тепер різницю? – чи ж і цього замало щоби повністю збагнути ролю цієї людини у Визвольних Змаганнях?

Потягнувши гарбуза, він повертається додому, до закордону, де у своїй «Новій добі» починає відчайдушно демаскувати більшовиків, що не пустили були його до свого Політбюро, куди йому аж так свербіло. Та робить це настільки успішно, що вже наступний, «V Всєукраінскій съєзд совєтов» спеціальною резолюцією оголошує письменника В. Винниченка, – «враґом народа».

Не дивно, що він вимушений у сільському відлюдді свого Мужену (Франція) – існувати практично у повній ізоляції, бо й національну справу зрадив, і зі своїми перегризся. Тому він дуже цінує спілкування з молодшим від нього на двадцать років українським художником Миколою Глущенком, що проживає з 1925 постійно в Парижі; як то кажуть – з молодих та ранній. Він був у дєнікінській армії та з її рештками потрапив за кордон. Йому надав змогу закінчити художню школу в Берліні гетьман Павло Скоропадський (на власні гроші), та він добре орієнтуючись у ринковій кон’юнктурі, хутко стає модним художником. Добре йдуть квіти – пише квіти, добре йдуть натюрморти – пише натюрморти; пише й портрети, це – найвигідніше. Хоч, переважно, отих – рожевеньких: Анрі Барбюса, Ромена Роллана… Однак, приймає у себе переважно правих: білогвардійців, українських націоналістів тощо.

В цьому немає нічого дивного, бо він давно завербований НКВД та трудиться як той мураш, шпигуючи на користь «родіни всєх трудящіхся». Буває у нього й Винниченко, який сам дещо малює, та весь час застерігає його: не треба, мовляв, приймати цих людей у себе. Бо, це може заважити майбутньому поверненню на батьківщину, за якою він так нудьгує. Він, навіть, іще раз перевершує самого себе, надсилаючи Глущенкові анонімного листа доволі ідіотичного змісту; де попереджає зокрема, й проти… самого себе! – подивіться:

Ви приятелюєте з відомим еміґрантом В. Винниченком. Про стосунки з ним у Лаванду, Марселі й тепер у Парижі відомо радвладі. Поки не пізно, хочу порадити Вам негайно припинити контакти з Винниченком, звичайно, якщо Ви дійсно зацікавлені в поверненні до Радянського Союзу. І чим швидше припиниться це приятелювання, тим краще буде для здійснення Вашого задуму. Про цього листа нікому не розповідайте, окрім дружини.

Ваш щирий доброзичливець

Париж, 12.12.35.

Глущенка завербували закордонні чекісти. Він – людина не обтяжена моральними принципами та радо погоджується перетворити своє паризьке ательє на шпигунське кубло. Йому допоміг стати на ноги гетьман? – ну, що ж, при нагоді продасть і гетьмана. До нього ходять друзі, полковник Василь Вишиваний або націоналіст Дмитро Андрієвський? – тим ліпше, легше буде їх продати. Коротше, йому притаманний весь той нескладний комплекс антилюдських рис, який неодмінно супроводжує для кожної людини поняття «совєтскій развєдчік».

В Україні розстрілюють її Відродження? – Глущенкові байдуже: його не розстріляють. Знищили всю Бойчуківську художню школу? – тим краще, менше буде конкурентів. В Україні десять мільйонів українців стали жертвою голодомору? – хай собі; адже він – не стане. Його житєве призначення – шпигувати на користь катів його батьківщини.

Він створив чималу шпигунську сітку та накрав для Москви багацько секретів та військових таємниць, але її все одно били. Та сама завалилася отого 1991. Чимало оббріхував він і борців за волю України, чого варте хоча би таке:

Берлінська організація ОУН, керована Коновальцем, зарахована до штату ґестапо на правах особого відділу (перша брехня, О. Б.). В передмісті Берліна на кошт німецької розвідки побудовані казарми для українських націоналістів і ведеться формування військових загонів (друга брехня, О. Б.)…

От, невідомо тільки, чи не оті, бува, «військові загони» розстрілювали в окупованій Україні – українських націоналістів… Брехав він за так, не за добрі долари, які сплачують, скажімо, своїм розвідникам в американському ЦРУ. Совєцькі брешуть із чистого патріотизму (совєцького, зрозуміло), або, принаймні, за «блаґодарность в пріказє». Бо за свою брехню цей, цілком посередній мазун, матиме згодом