Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

У ті часи Боспор міг виставити, за різними підрахунками, до 15 тисяч до 16 тисяч вояків. Цього було достатньо, аби захистити, спираючись на систему укріплень, царські володіння, але замало, аби зазіхати на зверхність Риму. Останній натомість завжди мав можливість залучити при потребі на допомогу боспорські контингенти. Спроби нащадків Євпатора здобути незалежність безжально придушувалися. Однак у ІІІ ст. чисельність «варварів» , які атакували боспорські володіння, зросла настільки, що їм вдалося не лише пройти вогнем і мечем сільськогосподарськими околицями, але й здобути міста, включно зі столицею. Рим не прийшов на допомогу, послаблений двірцевими переворотами і також втягнутий у багаторічні «скіфські війни» та походи проти Парфії та Ірану. Навпаки, він виводить свої гарнізони, зокрема з Ольвії і Таврики — війська були потрібні для порятунку римських провінцій. Наслідки подібної політики ледь не виявилися фатальними для Риму: захопивши 258 р. флот на Боспорі, готи та їхні союзники вирушили у морський похід уздовж західного узбережжя Понту, який завершився захопленням та грабунком прибережних міст та висадкою десантів на територію римських провінцій. Обтяжені здобиччю готи успішно повернулися у Таврику та на північні береги Понту та Меотіди. Тепер, за винятком Херсонеса, всі володіння еллінів по той бік моря стали здобиччю та власністю «варварів» .

Степові народи

Михайло Відейко

У степових народів, як-от гунни, авари, булгари, хозари, мадяри, кожен чоловік був воїном, і не просто воїном, а кінним стрілком з лука. Основу війська становила кіннота, яка на полі бою здатна була завдати нищівної поразки не лише племінному ополченню, а й регулярному війську. По мірі просування у прилеглі регіони Європи, підконтрольні державам та насичені фортецями і укріпленими містами поширюється застосування піхотних підрозділів (з підкорених народів найчастіше таку роль виконували загони слов’ян) та облогових машин.

Варто згадати також, що гунни, авари, хозари на початку своєї історії мали справу із найпотужнішими і найрозвиненішими державами того часу на Сході — а саме Китаєм епохи Південних та Північних династій. Багато із того, що прийшло у Європу з глибин Азії, з цими хвилями войовничих номадів — озброєння (захисні обладунки, мечі, вістря стріл), організація і тактика війська — походить саме звідти. Європейці зуміли належним не лише оцінити ці винаходи та здобутки Сходу, але і знайти їм протидію і перейняти те, що знайшли корисним. Особливо це стосувалося європейських «наддержав» — обох Римських імперій, але осторонь цього процесу не лишилися і їхні сусіди-варвари.

Гунни

Основу війська гуннів становили кінні стрілки з лука. Наявність сідел та стремен надавала можливості прицільного обстрілу супротивника, який розладнував будь-яке шикування. Після цього можливою була атака із застосуванням списів та мечів.

Лук у гуннів, як і у скіфів, був предметом особливо шанованим. Відомі знахідки такої зброї, зроблені повністю із золота. Подібні вироби слугували, ясна річ, не для воєнних дій, а були символом влади. Лук складної конструкції був зібраний з окремих деталей, зокрема кістяних. Подібні деталі виявлено під час археологічних розкопок. Від скіфського лука гуннський відрізнявся більшими розмірами, тому мав більшу потужність, а відтак — і далекобійність.

Стріли були споряджені виключно тригранними залізними вістрями. Подібний «боєприпас» міг із пристойної відстані пробити майже всі види захисних обладунків, що були на озброєнні у ті неспокійні часи. Навіть непереможна до того римська піхота мало що могла протиставити потужному обстрілу з боку невловимих кінних стрільців. Коні у гуннів були меншими за римських, адже годувалися травою. Однак під час походів у степах полководці гуннів могли особливо не перейматися тим, як прогодувати цих витривалих і невибагливих тварин. Один із сучасників пришестя гуннів до Європи, писав про те, що римлян розгромили люди, які навіть не могли, як слід, ходити пішки і взагалі вважали, що помруть у тому випадку, коли злізуть із коня на землю.

З часом до гуннського війська були включені контингенти підкорених народів, серед яких були кочовики (насамперед сарматські племена, переважно алани) та хлібороби. Останні традиційно виставляли піше військо, яке володарі гуннів використовували під час облоги міст та фортець, а також у битвах із ворогом, який мав чисельну піхоту. Так було у битві проти військ Західної Римської імперії на Каталаунських полях, коли більшу частину гуннського війська становила піхота.

Авари

Основу військової потуги каганату складала панцерна кіннота, підтримана кінними ж стрілками. Обладунки аварського вершника та коня, відомі за археологічними знахідками, зокрема і у Тавриці, дивним чином нагадують важку кінноту держави Когурьо у далекій Кореї, яка в тогочасних польових битвах досить успішно протистояла незліченному війську Піднебесної.

Наявність залізних стремен надавала важкоозброєним вершникам масу переваг. Можна було досить точно стріляти з потужного лука — на дистанцію понад 200 м. При цьому тригранний залізний наконечник без особливих зусиль пронизував не лише шкіряний, а навіть металевий обладунок супротивника. Головною ударною зброєю кінноти був спис.

Довгий, прямий однолезовий меч (легший за римську спату) тоді став стандартом для степової (і не лише степової) кавалерії від кордонів Піднебесної та Ірану до понтійських степів. Цей «предок» середньовічної шаблі міг мати досить довге руків’я, яке можна було перехопити при потребі двома руками. Адже прорубати досить потужну «броню» із залізних, нашитих на шкіру платівок навіть сталевим клинком було не так то просто. Зате проти не захищеної обладунками слов’янської піхоти такий меч діяв безвідмовно.

Традиційною кочівницькою зброєю лишалася бойова сокира на довгих держаках, досить довгому, аби завдавати ударів, сидячи у сідлі. Перед такою зброєю не могли встояти ані найміцніший панцир, ані шолом.

Тактика бойових дій була традиційною: обстріл супротивника із далекобійних луків (відомо, що аварські лучники були здатні випустити до 20 стріл за хвилину), потім атака панцирної кінноти, що розриває ворожі шикування і змушує до панічної втечі. Після чого залишалося лише переслідувати і рубати довгими мечами ворогів, що біжать світ за очі. Подібні дії були однаково ефективні і проти візантійської армії, і проти слов’янської піхоти.

Під прикриттям шквального (і прицільного) обстрілу цілком можна було штурмувати стіни і башти будь-якого із слов’янських градів. Знахідки подібних виробів на городищі у Зимному є наочною ілюстрацією літописного повідомлення про те, що авари зробили успішний похід проти дулібів. Шар зі слідами пожежі на цьому поселенні демонструє наслідки такого рейду. Але ж це була хоча одна з нечисленних (і не найслабкіша) з числа слов’янських фортець у цьому регіоні.

Для облоги візантійських фортець було потрібно привести не лише піхоту, а й зробити потужніші облогові знаряддя. Ці проблеми авари успішно вирішили, змусивши слугувати собі слов’янські племена, а серед підданих імператора завжди були військові фахівці, ладні за відповідну плату забезпечити облоговими машинами будь-кого.

Нині у столиці Сербії, Белграді, у Військовому музеї можна побачити вітрину із зразками озброєння і спорядження часів спільних бойових операцій. Там виставлено реконструкцію далекобійного лука, стріл, деталі поясних