Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Цитадель у Тірі займала близько 2,5 га і була споруджена у ІІ ст. Украплення складалося з кількох башт і стін між ними. Всередині виявлено будівлю, яка належала І Італійському легіону. В Тірі було розквартировано когорту. Цього було достатньо, аби протриматися в цитаделі до підходу підкріплень, але в разі навали великого війська цих сил було недостатньо. У середині ІІІ ст. римляни вивели гарнізон з Тіри, а готи, які захопили місто, перетворили його на базу походів у римські провінції, зокрема морських походів. Саме тут було споруджено флот із кількох тисяч кораблів, частина яких досягла навіть островів Середземного моря.
У Ольвії цитадель була побудована у південній частині так званого «верхнього міста» і зайняла приблизно третину його території. З півночі та північного заходу цю ділянку прикривали глибокі балки, зі сходу — круча над бузьким лиманом. Укріплення з самого початку зводили з каменю — стіни, башти. З каменю збудовано і казарми. Ольвійська цитадель мала власну браму. Товщина стін, які місцями все ще збереглися, на висоту у півтора метри становить від 2,3 до 3,4 м — достатньо, аби певний час протистояти снарядам з метальних машин і таранам. Враховуючи ту обставину, що у вірогідних супротивників такої техніки зазвичай не було, укріплення можна вважати надійними. Виявлено залишки преторію — головної адміністративної будівлі, де розміщувалося командування підрозділу, його штаб, скарбниця і місце для зберігання знамен, а також «офіцерський клуб» — місце для зібрань командирів підрозділів.
Наступною важливою складовою римської військової інфраструктури над Понтом були фортеці, розміщені у стратегічних пунктах за межами міст. Вони мали менший гарнізон і призначалися для нагляду за ситуацією та могли правити за опорні пункти при розгортанні значних військових операцій.
Найзахідніша римська фортеця на території сучасної України розташована біля села Орловка (Кратал) поблизу переправи через Дунай. Саме тут, як вважають, колись переправлявся колись, ідучи в Скіфію цар царів Дірій І. Отож римляни не могли залишити без нагляду таке стратегічне місце. Фортеця-кастелл (займала від 2 до 3 га), споруджена ще у І ст., була розташована на високому мису, а з боку поля до нього прилягало укріплене валом і ровом табір-поселення. Укріплення були винесені на схід від цитаделі, тож тут могло за потреби розміститися і більше військо.
Фортеця мала постійний, відносно невеликий гарнізон, а на території передмістя можна було розмістити більші підрозділи. Таким чином Картал міг відіграти при потребі роль плацдарму під час проведенні воєнних операції на цій ділянці лівобережжя Дунаю. Вперше така потреба виникла під час переможної війни імператора Траяна проти даків. На кастелл виходила ділянка прикордонного валу, яка прикривала простір, де можна було пройти до Дунаю між водоймами та плавнями, на які так багаті ці місця.
Серед військ, які перебували тут. Були вояки з І Італійського та V Македонського легіонів, а також Флавієва Мезійського флоту, що засвідчено знахідками дахівки з відповідними клеймами. Загибель форту датують серединою ІІІ ст. — тобто часами «скіфських» або «готських» воєн[180]. Можливо, це сталося саме тоді, коли «варвари» 248 р. «перейшли Данувій вдрід» (як повідомив історик Йордан), а зробити це вони могли лише в районі Орловки. Навряд чи залишили б тоді такі досвідчені вожді, як Аргіант та Гунтеріх у тилу римський гарнізон, та ще й при переправі. На території зруйнованого посаду сармати, які брали участь у згаданій виправі, влаштували поховання. Після війни римляни так і не відновили фортецю, зосередившись на відбудові більш потужної твердині — Новіодунума. розташованого на протилежному березі Дунаю.
У Тавриці було споруджено фортецю Харакс — на мисі Ай-Тодор поблизу сучасного Гурзуфа. Вона була багатоцільовим об’єктом, призначеним для нагляду за морем та узбережжям, підтримки флоту, бази для проведення операцій на суходолі. Крім того, тут існував маяк, який забезпечував безпеку судноплавства в районі, де традиційно займалися піратством войовничі таври. Часом їхніми жертвами ставали навіть римські військові, зокрема моряки. Отож існування фортеці в такому місці хоча б частково убезпечувало римлян від багатьох несподіванок.
На хорі Ольвії виявлено і розпочато дослідження об’єктів, ідентифікованих дослідниками, як римські військові табори та форти. Територія розмірами сторін від 50 до 100–150 га, часом і більше, була обнесена валом та ровом. Одне з найбільших укріплень — Кам’янка V, мало дві лінії оборони: всередині великого укріплення тут містилося два менших. Більшість укріплень мають вихід, спрямований до берега лиману. Це ніби вказівка на можливий шлях отримання підкріплень або евакуації в разі небезпеки. З цими ж укріпленнями на хорі, спрямованим проти ворогів зі сторони степу, пов’язують один із довгих валів.
Фортеці, форти та інші укріплення прикривала і доповнювала передова лінія оборони у вигляді спостережних постів, веж тощо[181]. У проміжку між ними могли насипати вали як це було зроблено у випадку Дунай-Дністровського межиріччя або хори Ольвії. Однак справжнього лімесу, системи потужних прикордонних укріплень типу «стіни Адріана» чи Рейнського на північних берегах Понту та в Тавриці римляни, очевидно, так і не створили, вірогідно вважаючи ці краї надто віддаленими від територій, життєво важливих для Риму.
Римляни на морі
Роль Римського флоту в існуванні римських гарнізонів, а головне виконанні поставлених перед ними стратегічних і тактичних завдань, була вирішальною. Адже лише швидкохідні лібурни могли вчасно доставити звістки про небезпеку, що насувається з боку «варварів» . Лише по морю можна було перекидати підкріплення, організовувати рейди на територію супротивника, а в разі необхідності — евакуювати війська.
Що стосується присутності на Понті і зокрема у Тавриці Римського флоту, то існують документальні відомості не лише стосовно підпорядкування, типів кораблів, а й назви деяких із них і навіть імен капітанів і моряків.
Стосовно моряків та кораблів — у написі з Таврики прочитали ім’я Гая Валерія Валента, який служив на лібурні «Стріла». Лібурни, як тип корабля, запозичені римлянами у середземноморських піратів, стали особливо популярними у часи Октавіана Августа. Невеликі, з одним рядом весел, ідеально підходили для локальних операцій (могли заходити і у річки), сторожової служби, розвідки, а зібрані у підрозділи могли йти на абордаж більших кораблів, що чудово показала битва при Акціумі.
Таким великим кораблем 185 р. — трієрою (назва невідома) Мізійської ескадри командував, позначений у присвятній написі Тит Аврелій Секунд. Трієри та лібурни мали залогу з морських піхотинців, очолюваних центуріонами — вони теж згадані у написах поруч із трієрархами.
Для успішних дій флоту теж були потрібні бази. Головною із них у Тавриці став Херсонес, де у гавані можливо було розмістити значну кількість кораблів. Ще одна база була облаштована у Балаклавській бухті.
Найбільш висунутою в східному напрямку базою була фортеця Харакс, яка не лише пильнувала акваторію на десятки кілометрів. Тут могла зупинитися невелика кількість кораблів, поповнити запаси продовольства, води та амуніції, зокрема ядер для метальних машин, витесаних із каменю. На запаси римських «боєприпасів» — кілька сотень ядер — археологи натрапили під час розкопок. Флотське командування недаремно опікувалося цією базою, про що свідчать знахідки уламків керамічної дахівки із клеймами Равеннської ескадри. Це може означати, що якісь будівлі у фортеці було облаштовано зусиллями флотських служб.
Флот успішно виконував усі покладені на нього завдання, останнім з яких стала евакуація римських підрозділів із місць базування у середині
