Кубанська Україна - Рінат Петрович Польовий

Кобзарська традиція перенесена на Кубань з України. За свідченням історика й архіваріуса Кубанського козачого війська осавула Івана Кияшка, козаки “грали на кобзах, скрипках, ваганах, лірах-релях, басах, цимбалах, свистіли на сопілках”. З особливою повагою ставились вони до мандрівних співців.

Першим кубанським кобзарем слід вважати суддю Чорноморського козацького війська Антона Головатого, виконавському мистецтву якого під час дипломатичних місій до царського двору кубанці якоюсь мірою зобов’язані своїми територіальними надбаннями. Складені ним пісні стали народними, а одна з них – “Ой, та годі нам журитися...” – довго вважалася неофіційний гімном Кубані. Бандурою захоплювався кубанський просвітитель Кирило Росинський, часто лунала вона в домівці наказного отамана війська, письменника Якова Кухаренка.

Дослідники вказують на деякі відмінності між кобзарями українськими та кубанськими. На закріпаченій Україні кобзарству випала доля сліпих безпритульних бурлаків, яких супроводжували від села до села малолітні поводирі. На Кубані кобзарство було одним зелементів військового представництва, тому тут козак-бандурист – це людина, що вирізняється молодістю, статурою та вродою.

Навчалися кубанці майстерності у заїжджих кобзарів з України: І. Кравченка-Крюковського, М. Кравченка, Г. Кожушка, І. Запорожченка та інших.

Перша кобзарська школа була заснована в Катеринодарі у 1913 р. з ініціативи М. Богуславського, який запросив викладачем харківського студента Василя Ємця, майбутнього автора книги “Кобза та кобзарі”. Серед його перших учнів були Антін Чорний та Олексій Обабко, який очолив у 1916 р. другу кобзарську школу. Її випускниками були Сава та Федір Діброви, Василь Ляшенко, Докія Дарнопих, Петро Бугай та син отамана станиці Охтирської Михайло Теліга (як член Організації українських націоналістів розстріляний гестапо в лютому 1942 р. у Бабиному Яру разом зі своєю дружиною – поетесою Оленою Телігою).

Бандури для обох шкіл виготовляв прославлений київський майстер А. Паплинський (бандуру цього майстра, виготовлену для Олексія Обабка, автор розшукав у 1983 р. в м. Судаку і подарував Київському музею театрального, музичного та кіномистецтва). З’являються на Кубані й свої талановиті творці бандур: М. Вереса (ст. Саратівська), Г. Гусар (ст.Канівська), П. Кикоть (Геленджик), К. Німченко (ст. Пашківська), Д. Крикун (Катеринодар), С. Турчинський (ст. Азовська), П. Смолка (ст. Канівська). Три випуски “Школи гри на бандурі” видає в Москві кубанець Василь Шевченко.

Перша капела бандуристів планували створити в Катеринодарі у 1917 р. з ініціативи К. Кравченка при “Просвіті”.

Офіційна влада ставилася до відродження кобзарства вороже, однак перші репресії звалилися на кобзарство лише в роки так званої громадянської війни, як з боку білих, так і червоних. Окремий розділ історії кубанського кобзарства – відродження бандури в 1920-і – початок 1930-х років, що закінчилося тотальними репресіями супроти носіїв кобзарського мистецтва. В. Ємець, А. Чорний, М. Теліга, майстер бандур з Краснодару Дмитро Крикун опинилися на еміграції. С. Сотниченко, С. Жарко, К. Безщасний і М. Богуславський стали жертвами російського терору, а С. Бриж вчинив самогубство.

Сьогодні традиції гри на кобзі й лірі поступово відроджують артисти Кубанського козачого хору, ансамблю “Кубанці”, а також кілька напівпрофесійних колективів. Два десятиріччя присвятив вивченню історії кобзарства на Кубані, збиранню та реставрації бандур ялтинський бандурист-педагог Олексій Нирко.

Відроджується кобзарство й у Великій Україні, а разом із ним – і дух козацького лицарства. І так нам, Боже, допоможи!

Перебуваючи влітку 2000 року на Кубані, ми з дружиною відвідали могили родичів на кладовищах станиць Охтанизівської та Старотитарівської, що в Темрюцькому районі Краснодарського краю. Мою увагу привернули прізвища на пам’ятниках небіжчикам: вони майже всуціль українські. Незважаючи на те, що юридично (за паспортом) населення цих станиць на всі сто відсотків числиться росіянами. Російських прізвищ із загальної кількості, за моїми підрахунками, близько 5 відсотків. Стосовно загальної кількості могил вони становлять менше 1%. Серед них значна кількість прізвищ належить росіянам, переселеним з Московщини на місце висланого на Північ та до Сибіру розкуркуленого в часи колективізації українсько-козацького люду. Це Осьмакови, Суховарови, Фіногеєви та ін. Є й просто зрусифіковані прізвища – Коржови, Драпови, Ковальови, Педанови, представників яких серед живих я знаю особисто як україномовних і козацького походження (їх і у станицях називають Коржами, Драпами, Ковалями, Педанами).

Наведу прізвища охтанизівців та титарівців (серед них є чимало колоритних), і хай читач пересвідчиться, що то за “росіяни”: Бажан, Бакай, Басанько, Бігун, Білобаба, Блажній, Боженко, Бордюг, Борисенко, Бугаєць, Бурлака, Васюк, Власенко, Вовк, Воловченко, Гайдебура, Гніденко, Головня, Головченко, Голуб, Горілик, Гринько, Гулий, Демидчик, Денисенко, Димний, Діденко, Довгай, Дудка, Журавель, Заворотній, Зайченко, Замора, Йорж, Карась, Китляр, Коваль, Ковтун, Козинець, Козюренко, Колмичок, Коломієць, Коротченко, Кохан, Красноголовий, Криворучко, Круповець, Кубрак, Кулида, Кулик, Куличенко, Кучма, Лантух, Лупик, Любенко, Любець, Максимець, Мартиненко, Маслюк, Мигитко, Мойса, Мороз, Музиченко, Нихаєнко, Обабко, Одиноченко, Окатий, Олефіренко, Передеря, Передистий, Переловець, Петряник, Погиба, Погрібняк, Покормяка, Потапенко, Прийма, Проскурка, Путар, Пушкар, П’ятенко, Разба, Рак, Рогоза, Савченко, Семеняка, Сергієнко, Силівря, Слись, Собко, Стрижак, Сусло, Тимченко, Тихий, Ткаченко, Товстогуз, Троць, Хобляк, Хоменко, Христюченко, Хутро, Царук, Церюпа, Цибуля, Циганок, Цілий, Чабанець, Чергунець, Чечітка, Чорноморець, Чуб, Чумак, Чуян, Шамрай, Шамро, Шаповал, Шевченко, Шлома, Шрам, Щека, Щербина, Якуша, Ярмак...

Якщо предки обох зазначених станиць – колишні запорожці (пізніше козаки Титарівського куреня Чорноморського козацького війська) – за походженням, без сумніву, були українці, то прізвища на могилах мешканців рибальського селища Пересипа Охтанизівської станичної ради, що не належали до козацького стану, а були т. зв. іногородніми, тобто пізнішими переселенцями, теж засвідчували українське походження їхніх носіїв: Бабарико, Борейко, Бурносенко, Векша, Воропай, Галушка, Гетьман, Голубенко, Губатенко, Джунь, Задоя, Карауша, Костирко, Крайниченко, Кротенко, Кузьменко, Кухаренко, Лавренко, Лахно, Лимаренко, Лотник, Ляба, Минайленко, Мироненко, Муха, Онищенко, Прощенко, Романенко, Рубан, Слоква, Сокіл, Стеблина, Устименко, Хуторний, Чекмак, Черепаха...

Як же сталося так, що суцільно український люд Чорноморії (західної частини Кубанської землі) перевернувся, за термінологією кубанців 1950-х років, на кацапів, москалів?

У помсту за відчайдушний національний опір московсько-більшовицькій навалі в часи так званої громадянської війни московська влада в