Кубанська Україна - Рінат Петрович Польовий

Польовий Ренат Петрович народився 6 жовтня 1927 року в м. Москві, де навчалася його мати Олександра Павлівна Польова. Батько Петро Родіонович Половий на той час навчався у Дніпропетровську на геодезиста. Батьки народилися вс. Комісарівка на Дніпропетровщині.

До Другої світової війни Ренат Польовий навчався в середніх школах криворізьких рудень, де батько працював маркшейдером (гірничим геодезистом), а мати – учителькою.

Під час війни потрапив на Урал, де навчався в ремісничому училищі, працював токарем на військовому заводі.

В 1945 – 1951 рр. відбував термін ув’язнення на Колимі. Після цього поселився на Кубані, де працював механізатором рибозаводу. Одружився на козачці Вірі Денисенко.

З 1953 р. проживав у м. Костянтинівка Донецької області, працював на заводі скловиробів скловаром. Закінчив технікум та інститут за фахом інженера-механіка, працювавконструктором, механіком, технологом. Розробив і впровадив кілька високоефективних винаходів із технології виробництва скляного волокна.

В 1972 р. був переведений на роботу до Київської науково-дослідної лабораторії базальтових волокон, де розробив удосконалену технологію виробництва волокон.

Не знайшовши в лабораторії підтримки своїх нових технічних ідей, 1975 р. перейшов працювати в Ірпінський комбінат “Прогрес”, де розробив високоефективну технологію виробництва базальтового супертонкого волокна, яка була впроваджена на десятках заводів країни.

У 1995 – 1997 роках перебував у Ізраїлі, де розробляв технологію виробництва базальтового неперервного волокна. Цю роботу закінчив в Україні 2001 року.

Ще проживаючи на Донеччині, часто відвідував у Києві скульптора Івана Макаровича Гончара, знайомився з його колекцією народного мистецтва, брав із його книгозбірні літературу з української історії та культури.

З 1982 р. брав участь у народному хорі під керівництвом Леопольда Ященка.

В 1988 р. став членом Українського культурологічного клубу, невдовзі – членом Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії. З 1995 р. і дотепер є членом Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” та головою його Суду честі. Член Історичного клубу “Холодний Яр”. СповідникРУНВіри.

З Кубанню мене пов’язав випадок. У 1951 р., після довголітнього перебування на Колимі, мав я обирати місце подальшого проживання. Батьків моїх війна закинула на Північний Урал, де жити мені зовсім не хотілося. Тож прийняв пропозицію свого колимського приятеля Миколи Зайця виїхати до його батьків на хутір Пересип у Темрюцькому районі Краснодарського краю.

Так я опинився в цьому милому куточку, населеному переважно етнічними українцями.

Пересип тоді був розташований вузькою смугою на піщаній косі між Азовським морем та плавнями Охтанизівського лиману. Пересипське гирло Кубані розділяло хутір на дві частини (в 1969 році потужний ураган змив тодішній Пересип, і люди переселилися з коси на вище місце). Населення хутора некозацьке, з діда-прадіда рибалки.

Працював я механізатором у пересипському цеху Темрюцького рибозаводу, від якого брав участь у морських експедиціях з приймання риби від колгоспних рибалок.

Одружившись із козачкою Вірою Денисенко, перейшов на мешкання до станиці Охтанизівської, станичній раді якої підпорядковувався Пересип.

На Кубані я відчув, що опинився ніби на своїй ріднійУкраїні. Як іногородні пересипці, так і козаки-охтанизівці в ті часи розмовляли колоритною українською мовою, яка нічим не відрізнялася від сільської мови моєї малої батьківщини, що на межі Дніпропетровської та Кіровоградської областей. А жителів сусідньої станиці Старотитарівської жартома називали “титарівці та ще й га” за особливо чітку і повільну вимову.

Топоніміка тієї місцевості також українська: навколо лиману височать гори Орлова, Борисова, Дігтяна, Дубовий Ринок, Блювака (діючий грязьовий вулкан), Цимбали; кубанська вода надходила до лиману через два потоки: Козачий Єрок і Переволоку; прилеглі до станиці плавні звуться Химкою. Між станицею та Пересипом є калюжиста низовина Бакай, від якої до моря простяглася Синя Балка, біля якої обривом над морем стоїть найвища гора Богатир. Назва ж самої станиці походить від татарської назви лиману: Ак-Тенгиз (Біле Озеро).

Типовими українськими були в станицях житла, побутові речі, страви. Українські пісні лунали вечорами в різних кутках станиць. “Ще не вмерла Україна” там була звичайною застільною піснею. Співали їх гуртом на роботі і повертаючись із роботи. По-стародавньому справлялися весілля.

Проте тамтешній люд був позбавлений української самосвідомості. Свою мову називав “станичною”, а російську – “городською”. Себе місцеві жителі вважали “руськими”, а росіян – “кацапами” (вітчим Миколи Зайця вживав лише одну лайку: “А бодай тебе москаль забрав!”). Це явище мене турбувало і змушувало дошукатись його причин.

Від старших людей, яких любив слухати, дізнавався про кубанську старовину, про дореволюційне тамтешнє життя, революційні події, розкозачення, розкуркулення, колективізацію, виселення, голодомори, війну... Особливо багатооповідали моя теща Олександра Денисенко (в дівоцтві Любенко) та її сестри Настя й Векла, а також охтанизівський краєзнавець, агроном Дмитро Прийма.

Переїхавши на Донеччину, а потім на Київщину, щороку під час відпустки відвідував Кубань, мандрував нею. Цікавлячись козацькою історією, відвідав усі курінні станиці, кубанські музеї. Спостерігав наслідки московської політики асиміляції українського кубанського населення, яка з розпадом більшовицької імперії значно посилилася: Москва поспішає перетравити те, що раніше заковтнула. Щоб забезпечити процес травлення, місцевий люд позбавлено знання своєї справжньої історії. Особливо приховується історія Визвольних змагань від московського панування в 1917 – 1920-х роках.

Нині відбувається посилене заселення україномовної території Кубані російською людністю, внаслідок чого відсоток місцевого населення українського походження зменшується. Особливо вподобали цей благодатний край так звані відставники та ветерани освоєння північних і східних околиць імперії, які надають йому перевагу перед своєю батьківщиною – Нечорнозем’ям.

Приморське, рибальське селище Пересип, що підпорядковане Охтанизівській станичній раді Темрюцького району, особливо зазнало напливу цих зайд. Підтримувані владою, вони виявляють неабияку активність в опануванні становища, в намаганні впливати на громадське і культурне життя населеного пункту. Зокрема, прибульці створили селищний осередок Компартії, захопили в свої руки місцевий клуб, добилися ліквідації керованого високоосвіченим професіоналом Олексієм Обабком самодіяльного хору, репертуар якого складали популярні українські козацькі пісні. Натомість організовано хор ветеранів, що виконує лише примітивні “савєтскіє патріотічєскіє пєсні”.

Прагнучи