Кубанська Україна - Рінат Петрович Польовий
Коли в 1920 р. козацьке військо під натиском червоних відступило на Кавказ, а з ними пішли й охтанизівські козаки, іногородні темрючани вчинили на станицю наліт: лиманом припливла чисельна вітрильна флотилія мародерів, які нещадно пограбували домашнє майно беззахисних станичників.
В 1922 р. до Олександри несподівано прийшли старости від Павла Семеняки – брата її подруги. Про це хтось дав знати Омелькові Денисенкові, який щойно повернувся з воєнних поневірянь. З Олександрою в нього починалася взаємнаприязнь.Омелько і собі похапцем прийшов зі старостами. Отож, одночасно в хаті Любенків за столом засіли два претенденти. Батько був прихильний до Семеняки, бо не поважав старих Денисенків за сварливість. Вони часто билися і на весь куток лаялися, за що дістали вуличне прізвисько Бесурів (тоді в станиці ще не знали московських матюків, а дід Денисенкозазвичай вживав лайку “бісової віри невіра проклята”, яку вимовляв скоромовкою, звідки й пішло прізвисько Бесури). Проте Лука Любенко дав змогу зробити вибір самій дочці. Вона ж пов’язала рушниками старостів Омелька. Невдоволений батько застеріг дочку, що не пустить її й на поріг, коли та шукатиме в нього захисту від лютої свекрухи.
Коли присоромлені старости Павла йшли від Любенків вулицею, сусідські парубки взяли їх на кпини: співали, пританцьовуючи навколо них, глузливих куплетів, розбивали перед ними об землю гарбузи...
Не любив батько й роду чоловіка найменшої дочки Варвари – Олекси Вовка – за їхню безгосподарність та прихильність до гульбищ. Називав їх “Вовки та собаки”.
До речі, Олександра у свекра і свекрухи зазнала таких знущань, що молоде подружжя змушене було нашвидкуруч зліпити сяку-таку хатину і вийти на своє господарство. Але батькам не скаржилася. Хоч і не заможно (мали коня й корову), але в злагоді прохазяйнували до початку колективізації. Народили двох дочок Антоніну й Віру та сина Бориса. Коли влада почала примушувати вступати до колгоспу, Омелько рішуче відмовився. За затятий опір колективізації був арештований. З-під арешту втік і разом із кількома такими ж втікачами переховувався в плавнях. Вдома в них чатували чекісти, що сподівилася спіймати його. Через хлопця-родича Олександра передавала Омелькові вночі харчі в чагарях прилиманських круч. Під загрозою арешту Омелько змушений був тікати з Кубані.
Зі станиці вивезли на Північ багато козацьких сімей. Вивозили не так з огляду на заможність, як тих, хто опирався вступу до колгоспу. Як завантажили чекісти родини станичних виселенців у пароплав на Титарівському лимані, ті журно заспівали:
Заплакала Україна, Як мала дитина, Ніхто її не рятує, Козачество гине...
Плакали на пристані всі люди. Навіть у коней, що сумно понурили голови, текли з очей сльози.
Замість козаків привезли переселенців-росіян.
У Денисенків міліція забрала коня і всі запаси харчових продуктів. Непоміченими залишилися качани кукурудзи, які зосталися необламаними на бадиллі в стіжках (це стало рятунком від голодної смерті). Далі конфіскацією харчів у станиці займалися бригади активістів комбіду з місцевих станичників. Порівняно з міліцією ці обшукували ретельніше, і після них у людей не залишалося нічого їстівного. Почався страшний голод 1932 – 1933 років, від якого загинуло багато станичного люду. До певної міри багатьох рятувала наявність риби. В степових станицях становище було скрутнішим.
У 1934 р. в Охтанизівській комсомольці зруйнували велику муровану церкву святих Бориса і Гліба. Камінь і цегла були використані для спорудження огорожі станичного совєта. Та огорожа стоїть і досі. Один із тих, хто руйнував церкву, на прізвище Петрик, демонстративно справив малу нужду на поваленого хреста і, за твердженням станичан, тоді ж став паралітиком (автор ще в 1960-х роках бачив, як його діти возили на возику).
Перед Другою світовою війною, коли ущухли репресивні заходи влади, повернувся після багаторічнихпоневіряньначужиніОмелькоДенисенко.Але остерігався часто навідуватися додому, працюючи у віддалених рибальських селищах.
Коли почалася війна, його було призвано до новостворених козацьких військових кінних частин, які московсько-більшовицька влада, керуючись своєю ненависницькою протикозацькою (як і протиукраїнською) політикою, використовувала в найжорстокіших боях, в яких вони зазнавали жахливих втрат. Омелько брав участь у висадці десантів підм. Керч. Після нищівного провалу останнього десанту рештки його частини причаїлися в руїнах турецької фортеці неподалік від переправи через Керченську протоку. Звідти козакам було видно, як після захоплення переправи німці гнали понад берегом до міста величезні колони полонених.
В цей час через Охтанизівську безладно невеликими групами й поодинці відходили напівроздягнені військовики, яким пощастило переправитись на кубанський берег. Плачучи, Олександра вказувала на якогось жалюгідного виду узбека: “Бачте, який нещасний юлдаш[105], і той врятувався, а наші, такі орли, і погинули!” А через кілька днів зайшов додому і Омелько. Розповів, що вони пересиділи у фортеці. Одержали наказ постріляти коней і самотужки переправлятися. Ні в кого не звелася рука убивати невинних тварин. Відпустивши їх, козаки вночі захопили човни і переправилися на свій берег.
Багато в цих операціях
