Кубанська Україна - Рінат Петрович Польовий

погинуло й цивільних рибалок-пересипців, які за віком і станом здоров’я не були призвані до діючої армії. Їхній рибальський флот було залучено для обслуговування десантів. Боєприпаси та живе поповнення перевозили під обстрілом берегових гармат та під авіаційним бомбардуванням. Вітчим мого колимського приятеля Миколи Зайця дід Грицько Ковальський кілька разів поставляв своїм мотоботом боєприпаси на плацдарм під Новоросійськом, на так звану Малу Землю. Вивозив поранених. Зі складу свого екіпажу він один залишився живим. Під час панічної втечі совєтських військ із Керчі старші офіцери захопили мотобот діда Грицька. Розстрілюючи з пістолетів солдатів, які лізли на борт переповненого судна, погрозами зброєю змусили діда поспішно відчалити від берега. А в Тамані, куди причалив мотобот, прямо на причалі маршал Кулик власноруч розстріляв тих офіцерів за те, що покинули військо в Криму.

Під час переформування Омелькові дістався “строгий” кінь, який на навчанні скинув його з себе. Омелько дістав серйозне ушкодження руки й плеча. Боячись відбитися від своїх станичан (козацькі частини формувалися за територіальною ознакою), він відмовився лягати до шпиталю. Незважаючи на каліцтво, залишився у строю – до своєї загибелі при прориві в Крим через Перекоп. Там була знищена вся частина. Живими залишилися лише двоє охтанизівців. Вони й стали свідками його смерті. Так, не зазнавши родинного щастя, Олександра овдовіла.

Діти Денисенків, не маючи змоги вчитися, змушені були в підлітковому віці йти на тяжку фізичну працю на рибних промислах. Вони пережили організований Москвою голодомор 1946 – 1947 років – в умовах недороду влада вивезла з Кубані та інших україномовних територій увесь зібраний у колгоспах урожай, залишивши сільське населення на голодну загибель. В той самий час зерно масово вивозилося за кордон.

Денисенки, як працівники державного підприємства, одержували продуктові картки, але харчів на них часто не видавали – через їхню відсутність. Виживали за рахунок риби, яку мали змогу споживати. Рятуючись від голоду, до моря наїхало багато голодуючого люду...

Якось у 1953 р. автор переповів Олександрі Луківні почуту ним на роботі чутку, що під час очищення сухого степового колодязя у Фанагорійській балці були знайдені кістяки. По знайденій там іменній зброї було визначено, що один із них належав командуючому Таманською красною армією Бєлікову (чи не попередника описаного Серафимовичем у “Залізному потоці” Кожуха-Ковтюха? –Р. П.). Наодинці,застерігши про це нікому не казати, Олександра Луківна сказала, що то титарівські козаки, серед яких були її родичі, вчинили цю розправу – захопивши його авто та порубавши всіх, хто у ньому був...

До виходу на пенсію Олександра працювала на різних роботах у станичному цеху Темрюцького винного заводу. За сумлінну працю її портрет перебував на заводській дошці пошани. Спочила Олександра Денисенко у грудні 1990 р. у рідній станиці Охтанизівській.

Віра Денисенко.
Відновіть мою національність

Вже 25 років намагаюсь одержа­ти офіційне підтвердження своєї справжньої національності. За походженням я кубанська козачка. Предки мої по батькові й матері – чорноморські коза­ки, що переселились на Тамань у 1792 році. Народилась 1927 року в станиці Охтанизівській, що колись належала до Титарівського куреня Чорноморсь­кого (пізніше Кубанського) козацького війська.

У моєму совєтському паспорті в графі національність зазначено, що я росіянка. Паспорт вперше одержала на підставі свідоцтва про народження, виданого в 1948 році як “повторноє”. В ньому мої батьки Денисенко Омелян та Олександра (в дівоцтві Любенко) записані росіянами. Російською мо­вою мої батьки, як й інші мешканці навколишніх станиць та хуторів, не володіли і називали її “городською”, а самі розмовляли українською мовою (як вони вважали, “по-станичному”).

Навчалася в станичній російській школі, яка за два роки перед моїм вступом до неї була українською. Вва­жала я себе “руською”, бо вірила записові в паспорті.

Переїхавши на Донбас і працю­ючи на заводі серед українців і росіян (переважно переселенців із Курщини), я зауважила велику різницю між цими народами в мові, а ще більшу – у звичаях і культурі. Росіяни підкреслено зверхньо ставилися до українців, хоч ні в чому, крім нахабства, переваги не мали.

Пригадувалось, як після колективізації до нас у станицю, в оселі висланих розкуркулених станичників, привезли дивного вигляду людей, яких у нас називали “кацапами”. Спочатку їхній убогий вигляд викликав співчуття, вражала незвична для наших людей неохайність. Проте прибульці відразу виявили до місцевого населення відверте презирство й агресивність і скоро обійняли в станиці керівні посади.

Тож, живучи в донбасівському міському середовищі, я відчула свою спорідненість з українцями. Моя по­бутова мова нічим не відрізнялася від мови українців Донбасу. Одна­кові були пісні, звичаї. Росіяни ж мені психологічно чужі. Тому я не могла змиритися з паспортним записом про мою національність.

У 1970 р., під час чергового обміну паспорта, я записала в ан­кетному листку, що за національністю українка. Начальник паспортного відділу велів виправити цей запис на “росіянка” – згідно з попереднім паспортом. Я відмовилася одержу­вати паспорт із таким записом і звернулась у цій справі до обласно­го управління МВС, де мені поясни­ли, що це питання належить до компетенції Верховної Ради УРСР.

На мою заяву до Президії Вер­ховної Ради одержала відповідь, що заяву надіслано до Міністерства внутрішніх справ. Звідти вона потрапила до Управління внутрішніх справ Донецької області. Нарешті, мені повідомили, що “єслі ваші родітєлі по національності русскіє, то ізмєніть національность нєвозможно”. Паспортному відділу нашого міста було наказано про­вести зі мною роз’яснювальну робо­ту. Оскільки я продовжувала напол­ягати на своєму, начальник відділу порадив мені бути українкою “в душі”.

Я знову написала до Президії Верховної Ради заяву, в якій, зокрема, зазначила: “Звернулася до найвищої інстанції лише тому, що вже раніше була ознайомлена з наявним у цьому питанні законодавством. Я розумію, що національність (так само, як дату народження або стать) змінити не можна. Але прошу не змінити національність, а відновити справж­ню. Бо це моїм батькам “ізмєнілі” національність. Загальновідомим істо­ричним фактом є заселення Кубані українцями після зруйнування Запорозької Січі. Саме тоді й потрапи­ли на Кубань мої предки. І дотепер там збереглися українська мова і культура, хоч внаслідок царської політики русифікації населення запи­сане росіянами. Тому не зрозуміло, чому беруться до уваги записи, зроб­лені