Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

Особливе значення у випадку війни набували професійні дружини. Воїни-дружинники могли йти в бій як окремо (переважно кінно), так і виступати в перших рядах клинів. Їм також могли доручити керівництво невеликими окремими підрозділами «народного війська». Знать (включно з королями) традиційно билася у перших рядах, демонструючи відвагу та вправність у військовому мистецтві. Саме тому чимало готських королів у різний час загинули саме на полі битви, створюючи вагомі проблеми у керівництві військами. Так сталося, приміром, у битві на Каталаунських полях, коли під час бою з військом Аттіли наклав головою король Теодоріх. Щоправда, ця втрата замість того, аби посіяти розпач серед його підданих, викликала шалену жагу помсти, і гуннів вестготи гнали з поля бою аж до укріпленого табору.

З часом вага та значення кінноти у війську починає зростати. Особливо сприяли цьому успіхи у війні з римлянами, а саме у битві при Адріанополі (378 р.) де вирішального удару легіонам завдали саме вершники — частково аланські, частково готські. З іншого боку, без кінних стрільців самі по собі дії важкої кінноти готів не завжди досягали мети. Так, римські полководці успішно використали проти неї чисельні (іноді багатотисячні) загони стрільців із лука та глибоке шикування піхоти. Оскільки готські вершники, а особливо коні не мали достатніх обладунків, подібна атака могла виявитися самовбивчою.

В обороні готи постійно застосовували тимчасові укріплення, збудовані з возів. Про їх спорудження у місцях таборування римляни повідомляють систематично. Зафіксоване також використання укріплень із возів під час битв.

Військо готів виглядає досить організованим та дисциплінованим за мірками того часу. Воно могло налічувати десятки тисяч бійців (якщо вірити римським джерелам), яких можна було не лише вишикувати для битви, а й здійснювати досить складні для будь-якого війська маневри. Приміром, у битві при Абритті готи заманили у пастку римські легіони. Прорив перших двох ліній готських «клинів» призвів до того, що римляни опинилися у болоті, а за їхньою спиною «переможені готи» зімкнулися і за допомогою стріл та дротиків успішно винищили супротивника, впевненого у перемозі.

Готи на морі

Збереглося чимало відомостей про те, що під час скіфських воєн готське військо здійснювало рейди на римські території з використанням флоту. Одним із джерел таких можливостей стало захоплення Боспорського царства у середині ІІІ ст. і, відповідно, кораблів у портових містах. Однак відомості про наступний похід 269 р. подають неймовірну кількість задіяних у десантних операціях (які сягнули Середземномор’я) кораблів — від 2 до 6 тисяч. Зрозуміло, що таку кількість кораблів неможливо було захопити на Боспорі (розореному війною), та й взагалі у акваторії Понту Евксинського.

Хоча цифри у тисячі кораблів і видаються неймовірними, проте перелік десантних операцій (і масштаби грабунку римських провінцій) свідчать, що з боку готів було задіяно значні силі. А проте є реляції виключно про перемоги римського флоту на морі, тоді як на суходолі справи у Імперії йшли не так добре і варварам вдалося суходолом глибоко просунутися вглиб римських провінцій. Можна зробити висновок: вишколені римські ескадри впевнено брали гору над чисельним супротивником.

Дослідники запропонували власну версію стосовно того, який міг мати вигляд багатотисянокорабельний флот готів зразка 269 р. Вони взяли до уваги кілька обставин. По-перше, відомо з джерел, що флот цей створювали «варвари» десь у околицях міста Тіри (сучасний Білгород-Дністровський), на Дністровському лимані. Тобто флот було збудовано, а не захоплено. У зв’язку із цим пригадали, що ще у ХІХ ст. було виявлено видатну пам’ятку, яка надала ґрунтовну інформацію стосовно готського кораблебудування III–V ст., пам’ятку відому під назвою «Нідамська знахідка».

Поблизу узбережжя Данії, на невеликій глибині знайшли скупчення решток кораблів — власне, човнів, затоплених із воєнною здобиччю та зброєю, присвяченою богам упродовж кількох століть — а саме приблизно між 240–450 рр. до н. е. Вивчення решток кораблів, які непогано збереглися у намулі під водою, дало змогу вивчити їх конструкцію та тактико-технічні характеристики. Головний висновок — відповідна кількість майстрів і робітників при наявності відповідних матеріалів у стані швидко збудувати значну кількість подібних суден. І район Тіри, куди можна сплавляти по Дністру ліс та інші матеріали, а потім і війська з глибини готських земель, цілком підходить і на місце будівництва флоту і пункту його зосередження напередодні походів 269 р.

Тепер стосовно можливостей «Нідамського корабля». Один з найкраще збережених човнів мав близько 23 м у довжину і 3,2 м у ширину та був розрахований на 30 веслярів. До цього можна додати ще 20 осіб, саме стільки дозволяв тоннаж плавзасобу. Тобто дві тисячі кораблів такого типу могли нести військо у 100 тисяч осіб. А можливості 6 тисяч суден (якби вони були збудовані та задіяні) надавали можливість переправити за море за одну ходку увесь «народ готів» — римські джерела того часу повідомляють про участь у поході суходолом близько 300 тисяч осіб.

Зрозуміло, що кораблі подібного типу були призначені насамперед для прибережного плавання, переправ через річки. Вони не могли протистояти бойовим кораблям римського флоту — тому і зазнавали поразки за поразкою. Але у випадку (а таких вистачало) недогляду з боку римських ВМС наслідки були катастрофічними. Зрештою, готи ту війну програли, але вперше познайомили і мешканців берегів Понту і Середземного моря з морським хистом північних народів.

Римляни

Михайло Відейко

З римським військом, на якому трималася імперія, що поширила свою владу на величезні території у Європі, Азії та Африці, давньому населенню території України довелося мати справу впродовж кількох сотень років. Таким чином, цей огляд охопить армію Риму впродовж майже 500 років, починаючи від славних часів Пізньої Республіки до тих часів, коли Східна Римська імперія чинила відчайдушний опір завойовникам, які рушили на її терени з Понтійських степів.

Найцікавішим є те, що ця історія відбилася у чисельних археологічних знахідках, які у поєднанні з писемними джерелами проливають нове світло на, здавалося б, давно відомі події, а часом — відкривають такі сторінки історії, про які давні римляни, мабуть, воліли забути або не дали собі справи описати. Упродовж цих століть римляни були друзями одних мешканців Краю і ворогами інших, одні покладали надію на них як на захисників та рятівників, інші розглядали як супротивників на полі бою. Слід зауважити, що масштаби римської присутності на схід від Дунаю не йдуть у порівняння з іншими територіями від Британії до Середземномор’я. Це була далека околиця світу, з якої могла прийти (і одного разу таки прийшла) велика війна, але тут не було великих римських ­інтересів.

Зрештою, подібне ставлення до регіону таки далося взнаки упродовж ІІІ–V ст., коли низка навал із Понтійських степів — від готів та сарматів до гуннів Аттіли поставили під великий знак питання саме існування Римської імперії. Однак виправляти давні помилки було вже запізно, та й не було у Риму на це достатніх ресурсів.

Склад, структура і керівництво

Постійне перебування римських контингентів на території Північно-Західного Причорномор’я припадає на ІІ — першу половину ІІІ ст. Сухопутні війська складалися включали підрозділи з легіонів — у них служили римські громадяни та допоміжних підрозділів — це могли бути представники решти населення римських провінцій будь-якого роду-племені. Гарнізони комплектували з легіонерів та допоміжних військ.