Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

В міру розвитку культури Київської Русі зростав у народі інтерес до минулого, до подій та діячів давноминулих часів. Складались історичні перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин і казок. Билини — епічні пісні, що відображають історію Київської Русі. Вони є джерелом уявлень про погляди народу на рідну історію, розповідають про подвиги богатирів-захисників Руської землі. Зародились билини наприкінці першого тисячоліття, і місцем складання їх були міста Київ, Новгород, а також Чернігівська, Галицько-Волинська та інші землі. Відомі билини так званого Київського та Новгородського циклів, найдавнішими серед яких вважаються билини про богатиря Святогора та орача Минулу Селяниновича. Билини Київського чи Володимирового циклу безпосередньо пов’язані зі «славним градом Києвом» та князем Володимиром Святославичем. Улюбленими героями таких творів є богатирі — Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович та ін.

Билинні герої та образи переважно мають реальну історичну основу, а деякі з героїв згадуються в давньому письменстві як імена історичних осіб[964].

З виникненням писемності почалось записування історичних фактів за хронологічним порядком. З’явилось літописання — найважливіший вид історичної літератури, що пов’язано з розвитком суспільної свідомості, інтересом до рідної землі. Першим історичним твором на Русі вважається «Літопис Осколда» (Аскольда), події якого датуються другою половиною IX ст.[965]. Першим літописним зводом, датованим 996—997 рр., був історичний твір, в якому подане діяння Володимира Святославича і його попередників[966]. Писався він на основі заміток, вихідним моментом яких служить хрещення та побудова церкви св. Богородиці, повідомленням про яку він і завершується. Немає сумніву, що цей літописний звід було створено при Десятинній церкві[967]. Однак зазначені літописні зводи до нас не дійшли, відгомони про них збереглись у пізніших літописах (як, наприклад, літопис Аскольда у пізнішому Никонівському зводі).

На думку дослідників, наступним етапом у давньоруському літописанні був найдавніший Київський звід 1037 р., складений при Софії Київській, який завершується похвалою будівельної та просвітницької діяльності Ярослава[968]. Близько 1073 р. ігумен Печорського монастиря Никон складає літописний звід, який, власне, є продовженням зводу 1037 р., чи «Сказання про розповсюдження християнства на Русі»[969]. Никон є творцем хронологічної структури літописання, він вводить до літопису розповіді про хрещення Володимира в Корсуні (Херсонесі), походи руських князів на греків, новгородський переказ про прикликання варягів[970]. Звід Никона був використаний у 1093—1095 рр. укладачем так званого Початкового літопису, написання якого пов’язують з іменем ігумена Печорського монастиря Іоанна[971].

На початку XII ст. (близько 1113р.) ченцем Печорського монастиря Нестором створюється звід, відомий під назвою «Повість минулих літ», що набув значення найвидатнішої хроніки європейського середньовіччя. «Повість минулих літ» збереглась у багатьох списках. Найдавніші з них — Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (початок XV ст.). Відомі і три її редакції. Перша до нас не дійшла, друга читається у складі Лаврентіївського літопису, а третя — у складі Іпатіївського. За Лаврентіївським списком «Повість минулих літ» має назву: «Се повѣсти времянных лѣт, откуду есть пошла Руская земля, кто в Киевѣ нача первѣе княжити, и откуду Руская земля стала есть».

«Повість минулих літ» — історико-художній твір, що викладав події на Русі у зв’язку зі світовою історією, розповідав про виникнення східнослов’янської держави і її столиці Києва, про ратні подвиги русичів, про народні заворушення, княжі міжусобиці. Через увесь літопис проходить настійна проповідь єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засуджуються князівські чвари.

Джерела «Повісті» різноманітні. До літопису внесено важливі документальні матеріали — чотири договори руських князів з греками, оповідання сучасників про певні події. Чимало тут оповідей попередників Нестора, які він значно розширив і надав їм літературної форми. Кілька нових оповідок Нестор вмістив до Володимирового циклу. Йому ж належать оригінальні твори про перенесення мощів Феодосія (1091 р.), про напад половців на Печерський монастир (1096 р.) та про похід князя Святополка разом з іншими князями на половців (1107 р.). У «Повісті минулих літ» вміщено такі літературні твори, як «Повчання» Володимира Мономаха, оповідання про осліплення Василька Теребовльського, та використано багато іноземних джерел (біблійні книги старого і нового заповітів, візантійські хроніки — Георгія Амартола і його продовжувача, інші хроніки світової історії). У літопису використовуються твори іноземних письменників тільки як іноземне джерело.

«Повість минулих літ» доведена до 1110 р. і була покладена в основу пізніших зводів, які доповнювали її місцевим матеріалом. У 1116 р. ігумен Видубицького монастиря Сильвестр переробив заключні статті «Повісті», позитивно оцінюючи діяльність Володимира Мономаха, показавши його мудрим і діяльним князем, захисником Руської землі. Так виникає друга редакція «Повісті». Третя редакція зроблена 1118 р. для сина Мономаха Мстислава у Печорському монастирі[972].

1199 р. у Видубицькому монастирі ігуменом Мойсеєм було укладено Київський великокняжий літописний звід, до якого ввійшов Київський літопис. В Іпатіївському списку він розміщений вслід за «Повістю минулих літ» і розповідає про події 1118—1198 рр., що відбулися, головним чином, у Київській землі. До Київського літопису ввійшли матеріали, які залишила група князівських та монастирсько-єпископських літописців. Найяскравіші сторінки літопису (з 1146 по 1168 р.) належать, як твердять дослідники, київському боярину Петру Бориславичу, літописцю великого князя київського Ізяслава Мстиславича[973].

У Київський літопис увійшли також матеріали 1139 (1140) — 1171 рр., які ввів, ймовірно, ігумен Печерського монастиря Полікарп, а також окремі твори — повість про вбивство Андрія Боголюбського, повість невідомого автора про похід Ігоря Святославича на половців 1185 р. Події останніх двох років (1197—1198) писав, очевидно, сам ігумен Мойсей[974]. До київського зводу ввійшли матеріали переяславського (літописець переяславський Володимира Глібовича) та чернігівського (чернігівський літописець князя Ігоря Святославича) літописання.

Літописання у Переяславі велося вже за князів Всеволода Ярославича та Володимира Мономаха. Першим вірогідним укладачем Переяславського літопису (в основу якого було покладено Сильвестрівську редакцію «Повісті минулих літ») був Сильвестр[975]. До складу літопису, крім систематичних записів офіційних подій, що відбувались на Переяславщині, ввійшли народні перекази, легенди, прислів’я.

У подальшому літопис Переяслава поповнювався записами подій (з 1119 по 1187 р.), що відбувались у князівстві, його столиці й підвладних землях. Дослідники літописання О. О. Шахматов та М. Д. Присьолков вважають, що в Переяславі існувало два літописи, про що свідчать суздальські зводи. Один з них був єпископським, а другий — княжим[976]. А. М. Насонов, який приділяв значну увагу вивченню переяславського літописання, припускає, що в Переяславі існував лише один княжий літопис, який вівся при єпископській церкві св. Михаїла, причому побудований він здебільшого на київських матеріалах[977]. Матеріали Переяславського