Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

доходили до римських письменників. Вона була дочкою Фарнака і онукою володаря Понтійської держави Мітрідата Євпатора. Відомо, що Асандр, одружившись із нею, володарював до старих літ, поки у 21 чи 20 р. до н. е. не передав їй владу незабаром перед своєю смертю. Вона вела проримську політику в столиці Пантікапей. Її високе походження давало можливість мешканцям міста гордитися нею. Пригоди були пов’язані з претендентами одружитися з нею. Чи за бажанням імператора Августа, чи самозванцем, до міста прибув Скрибоній, який стверджував, що має дозвіл на правління Боспором і бажає одружитися з правителькою. Рішення боспорців було категоричне — його стратили. У 14 р. до н. е. з тією самою метою до Пантікапею прибув Полемон. Тут вже воля Августа не була оповита міфами. Адже, коли боспорці виступили і проти нього, їм погрожував війною зять імператора Агриппа. Полемон став правити разом із спадкоємицею престолу. Вони перейменували місто Пантікапей на Кесарію, а Фанагорію — на Агриппію. Правителька Динамія вперше поставила статуї Августа в Пантікапеї, а його дружини Лівії в Фанагорії. Відтоді вона вела проримську політику на Боспорі.

Релігійність еллінів слабшала в римський період. З плином часу зв’язки людини з культами поліса змінювалися, прагматичні домовленості з божествами, виконання однотипних ритуалів ставали чимось нав’язаним для особи, яка шукала близькості до божест­венного. Так відбувалася «індивідуалізація» релігійності.

Через брак віри збільшувалось різноманітних вірувань, забобонів. Наприклад, в Херсонесі з’являються приклади приватної мантики, пов’язаної з тлумаченням снів. Якщо раніше жерці тлумачили лише сни, які стосуються державних справ, то тепер звернутися до них за порадою міг мало не кожен. Поява таких пам’яток зрозуміла в час індивідуалізації античної релігії та цінності міфів, прив’язаних до конкретних місцевостей і конкретних осіб. Це написи на урні, на олтарі. Звернення від представників різних груп херсонеського населення, в першому випадку, очевидно, дорійського походження, в другому — уродженця Дунайських провінцій, підтверджують загальну для античного світу тенденцію в релігійному світогляді: індивідуалізацію у спілкуванні з богами.

Римських міфів стосуються епітафії на могилах римського часу. Найчастіше вони починаються словами «богам Манам присвячено». Незалежно від регіону римських провінцій, ця формула стала настільки звичною, що записувалася скорочено — у вигляді двох букв, а значення її могло бути й наполовину забутим. Однак мешканці найдальших земель, куди сягав вплив Римської імперії, використовували ці посвяти, ховаючи своїх близьких.

Мани у римській міфології вважалися добрими божествами, духами померлих і потойбічного світу. Вони перебували не на землі, а у сфері ефіру або сонця, тобто були пов’язані з небом. Мани ніби заповнювали простір між сферою Місяця і Землею. Звернення до них у викарбуваних на камені епітафіях відображає трансформовані римські релігійні уявлення про життя після смерті, про обожествлення померлих предків, апофеоз та віру в безсмертя, що були вкрай важливі у світогляді цього часу.

Індивідуалізація античної релігії в Херсонесі та в містах Боспору в перші століття нашої ери мала своє вираження в героїзації мало не кожного покійного його родиною. Це відбилося в покладанні вінків на голови померлих, у зображеннях на надгробках, інших свідченнях релігійних уявлень, що набували дедалі більшого поширення, хоч раніше були властиві в кілька разів меншій кількості громадян.

Характерним було повсюдне поширення уявлень про продовження життя душі в іншому світі після фізичної смерті людини в реальному. Уявлення про потойбічний світ, очевидно, відрізнялися певними деталями в кожній окремій спільноті (регіоні Еллади, місті чи навіть родині). Та все ж залишалася їхня основа. Вважалося, що померлі продовжують жити, близько чи далеко від цього світу, і навіть впливають на живих родичів. У потойбічному житті померлі також спілкуються між собою. При цьому, зв’язки в цьому світі не втрачаються і в іншому. Родинний склеп, де ховали членів сім’ї чи кількох споріднених сімей, стає втіленням, опредметненням таких уявлень про родинне життя в потойбічному світі. Родичі намагалися пришвидшити це возз’єднання родини вже в час поховання, допомогти померлому успішно приєднатися до інших небіжчиків, зміцнюючи таким чином сакральну, духовну опору для всіх живих.

Міфам вірили. У традиційному суспільстві не йдеться про віруючих чи невіруючих. Поділ на такі групи з’являється лише, коли є кілька ідеологій, свого роду релігійний вибір. Показовим стає час удержавлення християнства. Тоді християнство протиставлялося як офіційна релігія усім іншим релігіям, які називались просто язичництвом. На відміну від цієї ситуації, культи поліса первинно не були насаджені державою.

Нарти, Ліс Мюрквід і подорож Одіна

Михайло Відейко

У цьому розділі йтиметься про міфологію народів, які визначали великою мірою етнополітичну ситуацію на північ від Понту Евксинського у післяскіфські часи. Це сармати і готи. З одного боку, вони належали до однієї мовної сім’ї, а отже, мали щось спільне у далекому минулому, з іншого — спільну в багатьох випадках історичну долю і тривалий досвід співжиття, справивши неабиякі взаємні впливи. У їхній міфології, очевидно, відбилися також і певні історичні події.

Сказання сарматські

Існує думка, що міфологія сарматів має бути подібної до скіфської, має аналогічний набір богів та, відповідно, переказ із ними пов’язані. Однак є дві теми, які для сарматів є унікальними. Найвідоміша — історія амазонок, жінок, які стали родоначальницями войовничих племен кочовиків. Друга — перекази про вершників-героїв, які знайшли відгук, на думку багатьох дослідників, у найпоширенішому європейському епосі — про короля Артура та лицарів Круглого Столу.

Амазонки

З переказів сарматів чи не найбільш відомою є історія про амазонок, жінок-войовниць, які верховодять у сарматів. Зауважимо, що амазонки стали героїнями еллінських міфів ( і темою для мистецьких творів — від мармурового фризу Парфенону до вишуканих етруських ваз) задовго до появи сарматів у понтійських степах. Степи ці, на думку еллінів, були лише одним із кількох місць, де мешкали амазонки. Інші мешкали в Азії (зокрема на узбережжі Понту), Африці (ці амазонки відомі тим, що здобули перемогу над горгонами та атлантами). Були відомі еллінам навіть скіфські амазонки. Свого часу військо амазонок встигло спробувати завоювати Аттику, і лише втручання переможця Мінотавра Тесея та інших героїв допомогло уникнути встановлення їхньої влади над еллінами. Захоплення чарівного пояса Іпполіти, цариці амазонок — один із дванадцяти подвигів Геракла[158].

Найбільш відомий виклад історії амазонок власне Сарматії знаходимо у праці «батька історії» Геродота[159], однак відомості про них є навіть у «Повісті минулих літ»: «Амазонки ж мужа не мають, яко скот безсловесний, а один раз на рік, під весняні дні, ідуть вони із землі своєї і злягаються з навколишніми мужами, вважаючи цей час за якесь для них торжество і велике празникування. Коли ж од них зачнуть вони у чреві, то знову розбіжаться звідси всі. А як прийде пора родити і якщо народиться хлопча — погублять його, якщо ж дівочої статі — то вигодують і дбайливо її виростять» .

Так-от, сарматські амазонки, як оповідали елліни, були нащадками жінок-войовниць[160], захоплених під час нашестя їх на Аттіку. Полонянок транспортували на кораблі, однак вони захопили їх та спрямували до берегів Меотіди. Там зійшли на берег, де було велике торжище у Кремнах[161]. Їм вдалося захопити у скіфів табун коней, яким жінки скористалися, аби рушити далі. У степах вони зайнялися грабунками скіфських кочовищ. Ті дали відсіч і були здивовані, виявивши, що загиблі вороги