Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Цікаве російське діалектне щур «дощовий черв’як»[98] (пор. щурине масло «маса з дощових черв’яків»[99]), існування якого підтверджує зв’язок із (до)грецькими словами (ящур : askaris = щур : skaris). Схоже на наведені слова і грецьке sayros «ящірка» (звідки й динозавр), «етимологічно неясне»[100].
Нарешті, порівняйте навіть селькупське кощяр «мамут»[101] при тому, що мамут у Сибіру уявлявся як підводне змієподібне божество (пор. давньоінд. naga «змій» і «слон»). Тепер уявлення про ящера і на Дніпрі, і особливо в Новгороді (за Б. О. Рибаковим — див. нижче) можна порівняти з індійсько-сибірським уявленням про водного слона (мамута), однак сам цей образ задовільного пояснення поки що не має (якщо не вдаватися до гіпотез криптозоологів).
Порівняйте, можливо, шумерське sukhur — вид риби, припускають її ототожнення з Barbarus (риба-вусач)[102]. Є й схоже осетинське gaekkoyri «ящірка» — походження неясне[103]; ахвахське (дагестанська мова) кІаццара «ящірка»[104]. Чи випадкова звукова схожість наведених слів, а чи принаймні частина з них сягає спільного джерела — слід вивчати.
М. С. Державін порівнює уявлення про один із різновидів демонічної ламії в болгарському фольклорі («аджер ненаситний», назва сягає іранських мов) із кавказькими вішапами[105], про які докладніше див. під словом щупа.
Б. О. Рибаков вважає, що давні слов’яни мали особливе божество нижнього світу — Ящера. «Для населення київського Подніпров’я культ ящера як господаря “нижнього світу” добре засвідчений для VI–VII ст. (пальчаті фігури з головою ящера). У новгородській землі цей культ був, очевидно, в повному розквіті й набагато пізніше, у Х–ХІІІ століттях»[106]. Він звертає увагу не лише на відомості про величезних ящірок, які водились у Східній Європі аж до XVI століття[107], а й на повідомлення псковського літописця (від 1582 р.): «Того ж лета изыдоша коркодили лютии звери из реки и путь затвориша; людей много поядоша… И паки спряташася, а иних избиша»[108]. Учений вважає, що в давньому слов’янському уявленні про світ бог-ящер був головним і розпоряджався навіть ходом самого сонця. Він припускає, що часті зображення ящера на речах із Середнього Подніпров’я і з берегів Росі можуть бути пов’язані з тим, що посеред русла Росі в районі Корсуня є довгий гранітний острівець (близько 150 м), який надзвичайно нагадує ящера. Культ ящера був дуже поширеним у слов’ян, його зображення виявлені на українських бандурах і новгородських гуслах[109]. У Новгороді «морди ящера прикрашали покрівлі будинків, що ще раз пов’язує цю істоту з темою води, в даному випадку дощової. Відоме ритуальне берло, призначене для якихось ритуальних процесій у вигляді ящера»[110].
«Ні в літописах, ні в основних повчаннях проти язичництва, ні в чарівних казках, які є рудиментом міфу, ящера немає. Тому питання про цей культ ніколи не ставилося в літературі... Слова “ящер” немає ні в тритомовій праці О. М. Афанасьєва, ані в двотомовому енциклопедичному словнику “Міфи народів світу” (М., 1982)»[111].
«Утім, культ ящера не був тільки локальним. Сучячи з широко розповсюдженої хороводної гри “В ящера”, яка імітує жертвоприношення дівчат, і з наявності язичницького божества “Iasse” (поряд із Ладою та Лелею) в поляків, цей культ був широко розповсюдженим у слов’ян»[112].
Припускають, що образ змія-дракона-ящера (див. також мотиль) виник у глибоку давнину, В. М. Василенко знаходить його на бронзових фібулах VI–VII ст. Цей образ відображений у билинах та казках[113].
Образ дракона-змія добре відомий у культурах не лише передньоазійсько-східносередземноморського кола, а й у культурах балкансько-дунайсько-карпатського кола. «Дракон-Змій, володар темних глибин та підземно-водної безодні, який водночас може і налітати на землю згори у вигляді зливи, і підійматися знизу як повінь»[114]. Це яскраво-образне визначення дуже близьке до кавказьких уявлень про вішапів (див. щупа).
Порівняйте слово пра-щур і давно пов’язуване з останнім цур (рос. чур)[115]. «Чур (цур) — хатній дух, охоронець домашнього вогнища та заступник роду. Любить жити у чурі — деревині, якою розпалюють піч»[116] (співвідносний із опорним стовпом?). «Чур або Цур, ст. сл. Щур, — це обоготворений предок, пор. пращур… Божок Цур охороняв і родове майно, границі»[117].
За В. В. Мартиновим, прасл. *praščurъ споріднене з литовськ. prakuréjus «прародитель» і давньогрецьк. kyrios «пан, господар», а також прасл. *kury «курва» — «жінка роду, громади» > «жінка в умовах поліандрії». Германські паралелі походять зі слов’янських мов[118].
У білоруських уявленнях Чур описаний як родове божество, предок, родоначальник, охоронець меж земельних володінь; адчурацца — спершу відмова від роду та родового майна, вихід з-під влади та нагляду Чура. У білоруській мові відомі вислови Чур мяне! — коли до дівчини чіпляється нахаба, а вона просить захисту родового божества; Чур табе на язык! — прохання, щоб Чур примусив замовкнути; Чур маё! Чур разам ці папалам! — звертання до Чура як оборонця власності[119].
Зі словом пращур співвідносять не тільки ім’я «загадкового божества Щур», також Чур, Цур[120], а й болг. діалектн. хóщур «рід, походження, коліно»; виходячи з близькості значень прадід і пращур, ототожнюють дід і *щур; указуючи на близькість слів дід і дядько, звертають увагу на суголосся *щур і болг. шýрей (укр. шуряк, рос. шурин) “брат дружини”, шурá «сестра дружини», шуренáйка, шýрейка, шýрина, шýревица «дружина брата», залучають також болг. щерка «донька»[121]. Усі ці зіставлення потребують ретельної перевірки.
Культ предків виявлявся у шануванні чура або щура[122]. Порівняйте іще: «Щур — бог межи, по ту сторону которой — смерть (прищуриться-жмуриться-жмурик, т.е. мертвец). Не путать с чурами, чур связан с культом предков-охранителей жилища (чураться). Чуры — духи-хранители, а щуры — типа римских ларов, лемуров, духов смерти, от которых откупались»[123]. І тут потрібні додаткові аргументи.
Припускають, що дохристиянське цур-пек тобі дорівнює християнському хай тобі чорт, хай тобі грець. Слова цур і пек пов’язують із відцуратися і спекатися[124].
І. С. Нечуй-Левицький вважав, що у вислові цур тобі, пек тобі! за аналогією з російським чур = щур у пращур маємо наймення домовика цур, а пек нагадує, що «домовик то був давній бог печі, український пенат»[125].
Несподіваний слід культу ящера у зв’язку з культом гороху (див. горох) знаходимо у веснянці, яку співають дівчата (за П. П. Чубинським):
Сиди, сиди, Ящуре,
Горохвяний вінку,
Піймай собі жінку,
Як перепілку[126].
Але частіше Ящер пов’язується не з горохом, а з горіхом: «В усіх варіантах гри місцем помешкання “Ящера” є саме кущ ліщини”, Ящер — “любвеобильный змей в ореховом кусте»[127]. Ідеться про весняну гру в ящура[128].
Порівняйте російську пісню, записану аж в Іркутській губернії (український переклад М. Н. Москаленка):
Сиди, сиди, ящір,
Ладо, Ладо!
На золотім стільці,
Ладо, Ладо!
Гризи, гризи, ящір,
Ладо, Ладо!
Горіхове зерня,
Ладо, Ладо!
Іще того мало,
Ладо, Ладо!
Мало, недостало,
Ладо, Ладо!
Пойми, пойми, ящір,
Ладо, Ладо!
Красную дівоньку,
Ладо, Ладо!
Із ліпших найліпшу,
Ладо, Ладо![129]
З наведеної пісні можна зробити кілька висновків. По-перше — про жертвоприношення драконові найкращої
