Аналітична історія України - Олександр Боргардт

В українській історії він був обмежений царською цензурою та про це свідчить його поверховий підхід до Мазепи, як «ізмєнніка царю» (див. його книжку «Мазепа»).

Не менш відомий Михайло Драгоманов (1841–1895) закінчив Київський університет та був полишений в ньому викладачем з 1864. Але вже 1875, за рік до своїх Емських указів, його діяльність помітив «царь-освободітєль» Алєксандр II та звільнив геть. Драгоманов був вимушений виїхати за кордон, де працював як учений-славіст, а ще й спромігся чотири роки (1878–1882) випускати український журнал «Громада». А то був – перший український журнал; в тому числі – й політичний.

Справа в тому, що «Громадою» на той час називалася перша орґанізація українського руху, заснована з 1870 українською інтеліґенцією. Із відомих людей в ній брали участь історик В. Антонович (1834–1918), історик О. Левицький (1849–1922), мовознавець К. Михальчук (1840–1914) етнограф Б. Познанський (1841–1906), громадський діяч Т. Рильський (1841–1902), та етнограф П. Чубинський (1839–1884), автор українського гімну. То було, за окремими виключенями, практично одне покоління людей, пов’язаних національними інтересами. Вони вважали себе далекими від політики, та не одного разу підкреслювали це. Політичне визначення вважали передчасним (мовляв, нарід не доріс) та всю свою увагу спрямували на просвітництво, на освіту народу, зокрема – на відкриття недільних шкіл.

Але, насторожене двома поспіль польськими повстаннями, які певною мірою сприяли й уформуванню «Громади» – російське самодержавство рішуче заперечує й будь-яким можливим паросткам української культури, або національної освіти, внаслідок чого «Громада» вимушена скоротити свою різнобічну діяльність та перейти мало не на конспіративне існування. Про цей її період стисло та добре свідчить Іван Кріп’якевич, до якого й звернемося в цій справі:

При проводі залишився давній гурт під керівництвом Антоновича, але це вже не була молодь, а люди на визначних громадських становищах, з організаційним досвідом. До Громади не допускали вже всіх без розбору, а добирали членів обережно і розважно, оцінюючи їх особисту кваліфікацію; від кандидатів вимагали закінченої вищої освіти, вибір проводився явним голосуванням і досить було одного голосу проти, щоб когось до організації не допустити. Таким способом Громада скупчила в собі інтелектуальну еліту з високим моральним авторитетом. В 1870-их роках до Громади належало не більше як півсотні людей, але це були найвизначніші вчені і письменники, як Антонович, Житецький, Чубинський, Драгоманів, Вовк, Михальчук, Русів, М. Ковалевський, Подолинський, Старицький, Нечуй-Левицький та ін. Київська Громада стояла в тісних зв’язках з такими самими Громадами, що зорганізувались у всіх більших містах України – в Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві а також у Петербурзі. У своїй діяльності Громада як і раніше, трималася здалека від політичних виступів і від зв’язку з революційними організаціями. Але це не значило, що вона уникла впливу на громадські справи. Вона вела свою політику дуже широко, досліджуючи розвиток політичних та економічних обставин, намагаючись використати їх для скріплення українства. Наприклад, Громада звертала пильну увагу на розвиток земств і міського самоврядування, цілий ряд її членів брав активну участь у цих установах і тим обороняв українське становище. Але найбільшого значення надавала Громада розвиткові науки та письменства, спираючи на них основи української національної ідеології.

(І. Кріп’якевич, Історія України, Львів. 1990, с. 272–273)

В ті часи «Громада» проводить важливі наукові дослідження з історії, археології та етнографії України, починає видавати газету «Кієвскій Тєлєграф». Попри початкові заяви засновників «Громади», що:

Ніхто з нас не тільки не говорить і не думає про політику, але всякий політичний рух при теперішньому стані суспільства видається нам таким смішним і дитячим, що не варто про це серйозно говорити… А тому не треба мутити свідомість народу політикою, треба його розвивати, освічувати:

Єдине діло справжніх друзів в теперішній час – допомагати розвиткові народу, не вдаючись у суспільні й політичні балачки і дожидаючись терпеливо часу, коли нарід буде в стані говорити про речі, які тепер недоступні для його зрозуміння, а тому й загадкові для нього, темні й непотрібні.

(теж там, с. 272)

Але, життя диктувало їм свої суворі закони, в Росії наростав революційний рух, та яким би він не був, а потрібно було визначатись. Не тільки по відношенню до самодержавства, але й по відношенню до революціонерів.

Царизм же, зі свого боку – переслідував революціонерів, переслідував будь-яку вільну думку, переслідував (а, як же!) й ворога № 1 – все українське. Разом із Емськими указами «царь-освободітель» розпустив Київське відділення географічного товариства (!) і закрив «Кієвскій Тєлєграф».

Друге видання Ніколая I Палкіна, хоч деякою мірою й кишенькове, уколошкають революціонери, всього через п’ять років по Емських указах, а «Громада»? – що ж, «Громада»… Вона, передбачаючи наступ репресій, переводить частину своєї діяльності за кордон – до європейської Галичини під Австрією та навіть до демократичної Швайцарії; відновлюють на власні кошти й «Львівську Правду».

Однак, головне вдома було зроблене – той імпульс, який був наданий українській науці, освіти та літературі – збережеться надовго.

З настанням реакції поступово висувається на перший план постать еміґранта Михайла Драгоманова. За кордоном він міг працювати на повну силу, не звертаючи уваги на царських чиновників, придуркуватих та невігласних. Міг спокійно та всебічно зважувати події в Росії.

Тодішня її політична картина – не втішала: народники, марксисти, терористи… З українців до народництва схилявся М. Костомаров, терористом був М. Кібальчич, але… Драгоманов критикував усе: дурні фантазії народників, які пошукували джерело мудрості в невігласному народі, наукове знахарсво марксистів, відсутність конструктивних ідей у терористів соціал-революціонерів. Драгоманов слушно помітив, що зовсім незрідка представники саме революційних рухів найбільше утискували права окремих націй, перевершуючи в цьому й реакційних самодержців. Помітив, що революціонерство буває й відновленням імперіалістичного «інтернаціоналізму». Він відверто писав про те, що російські революціонери намагаються зберегти централізовану машину російської імперії на те, аби на другий день перевороту використати її для власних цілей. Саме в цьому він далеко випередив соціальну думку свого часу, практично передрікши мало не за півстоліття імперіалістичне єство більшовицької Третьої російської імперії. Ці самі ідеї розвиватиме потім Іван Франко (1856–1916), але вже разом із критикою соціалізму, як такого.

Драгоманов користувався на свій час високим авторитетом, здобувши міжнародне визнання, та до нього прислухалися. Він віддавав належне «Громаді» за велику кількість розлеглих наукових досліджень у різних галузях, але критикував за відсутність послідовних теорій, загальних концепцій та сміливих гіпотез.

Його власні політичні погляди віддзеркалювали радше власне великодержавне минуле: він був за автономію, федерацію та всяке інше, але не за самостійність України, як європейської держави. У цьому він не пішов далі свого часу, та важко вказати когось із сучасників, хто наважився би піти далі.