Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Полковником британської армії він виїздить 1783 до Баварії, де за доручення баварського електора, ставши його ад’ютантом, безпосередньо займається справами баварської армії, що перебувала в повному упадку в оточенні численних зовнішніх ворогів. Робити таки було чого, бо – як пише біограф графа Румфорда:

Баварська армія була численною, але не до вжитку як бойова сила, завдяки поганій орґанізації, відсутності бойового духу та слабого забезпечення.

(Сенборн Браун, Граф Румфорд – екстраординарний фізик, Нью-Йорк, 1962, польський переклад, Варшава,1966, с. 53).

Обстеживши стан військового бюджету, ад’ютант електора з’ясував, що його левова частка йде на одяг та їжу, та став ламати голову над тим, як їх можна покращити, а головне – зробити дешевше. Та, домігся згодом, як того, так і другого.

З одягом він провів низку досліджень, знайшовши тканини, які оптимально зберігали тепло, але фабриканти відмовились від його порад та він узявся до справи сам. На відповідь вони, умілою пропаґандою позбавили його робочої сили. Тоді він звернув уваги на мюнхенських жебраків, які були численні та відмінно орґанізовані, – десь до 5 % усього населення міста.

Йому вдалося, кінець кінцем, залучити їх працювати до своєї фабрики, виробляючи необхідний одяг та взуття для армії. Але, залишалася проблема харчування.

Експериментуючи з супами він знайшов, нарешті, такий собі досконалий суп з ячменю, гороху та картоплі. Але… як пише далі Браун:

Важливою проблемою для баварської армії, численної але убогої та бідної на гроші, була ще практично її повна бездіяльність. Здебільшого неписьменні, вони не могли навіть читати, щоб якось заповнити час.

(теж там, с. 74)

Враховуючи цю обставину Томпсон напав на геніальну ідею: оскільки армія складалася переважно з селян, то потрібно було зайняти її час саме селянською працею. А як вона в стані була би тоді повністю утримувати себе – відпали би витрати на її харчування.

Сказано – зроблено. Наказом електора кожному ґарнізону була виділена польова ланка, де вироблялися харчі для армії, а заразом і для жебраків, які працювали на військових фабриках. Румфордові ж належить першість у винаходженні зручних та не надто великих польових кухонь, що варили винайдений суп, не так смачний, як корисний. При цьому, за рахунок обниження витрат на армію, виникла можливість довести її численість до 30 тисяч, що було вельми пристойно для такої невеликої держави, як Баварія.

За всі ці досягнення Румфорд був незабаром підвищений, від ад’ютанта електора – до військового міністра.

Щоправда, новій баварській армії так і не випало нагоди довести свою боєздатність, а вся постановка справи була змінена на старий лад супротивниками та ненависниками Румфорда, зведена нанівець після його від’їзду. Але… можна думати, що в умовах освіченої Європи ідея військових… скажімо «совхозов», – могла якось працювати.

На закінчення зазначимо в особі автора цих досягнень те, чого не обійти барону Кюв’є у своїй промові від імені Паризької академії, з нагоди смерті графа Румфорда 1814:

Він ніколи не визнавав, що турбота про благо людей може бути відданою на їх власний розсуд. Природне, здавалося би, прагнення людей вирішувати самим, як вони мають бути керовані, було в його очах всього тільки смішним продуктом невігластва. Він вважав, що китайський уряд є зразком досконалості, бо доля натовпів у Китаї довірена абсолютній владі людей науки, із яких кожен займає у ієрархії відповідне до його знань місце, а це повною мірою забезпечує те, що багато мільйонів рук стають слухняним інструментом волі кількох добрих голів. Таким царством, котре він собі уявляв, не важче було керувати, ніж його казармами або домами убогих. Він сліпо вірив у силу порядку.

(теж там, с. 167–168)

Звідси можна бачити, що граф Румфорд, як і граф Аракчєєв, при всій їх інтелектуальній неспіврозмірності, – були діячами визначено ленінського типу. Крім того, оскільки він народився в Америці, був як у себе вдома в Англії, тинявся по Франції та Баварії, – його можна вважати в якомусь ступені й інтернаціоналістом.

Втім, який вплив мали ці несумнівні та блискучі досягнення графа Румфорда на наступну діяльність графа А. А. Аракчєєва та імператора Алєксандра I, – ми, на жаль, не знаємо.

Бо, коли ідея носиться у повітрі, – на неї можуть і незалежно натрапити різні люди.

VI. ДРУГА ЗУПИНКА ІСТОРІЇ

1. Імперія «разброда і шатаній»

Друга імперія, що ж сказати – могла, здатна була подавати надії. Годі казати, що поразка у Кримській війні могла повернути її на шлях мирного розвитку: хіба мало нахапано чужих земель Першою? Відміна рабства могла зруйнувати ту стіну рабоволодіння, яка відокремлювала Росію від цивілізованого світу; як не відразу ліквідувати, то, принаймні, зменшити її столітнє відставання від отого цивілізованого світу.

До «освобождєнія крєстьян» готувалися всі. Непримиренний А. Гєрцєн, що у своєму «Колоколє» закликав «Русь к топору», – приліпив 1858 Алєксандру II авансом титул «царя-освободітєля». Не відстав і Н. Ґ. Чєрнишєвскій, у своєму «Современнике». Але, дуже хутко їм усім довелося розчаруватись. Викупи за землю, що їх почали брати з селян – перевищували вартість цієї землі, а поміщики, отримавши цей золотий дощ у вигляді неочікуваних прибутків, – хутко їх поспускали, ставши бідніше колишнього. Незадоволені були 1861 обидві сторони, раби як і рабовласники. Охололи до справи й Гєрцєн із Чєрнишєвскім. Отже, очікуваного дива не сталося; перемогла інерція. Інерція верхів, у яких так і не вистачило розуму запобігти люмпенізації тільки-но звільнених рабів. Інерція одвічного рабського спротиву ж, – спромоглася лише на постріл «плюґавого мєщанінішкі» Каракозова, 4.04.1866, який, втім, все одно не досяг цілі.

Безнадійно застарілою полишалася й уся духовна основа імперії. Бо вже 1858 – два роки по закінченні війни на представлену на царский дозвіл доповідь, де йшлося про необхідність громадянського проґресу, – новий цар Алєксандр II накладе резолюцію: «Что за проґрєсс? Прошу слова етого нє употрєблять». Що ж, те саме міг би написати й Ніколай I Палкін.

Отже, звільнення рабів не надто сприяло проґресові, оскільки, як ми бачили, засуджувалося самодержавством не лише поняття, а й само слово «проґрєсс». Не дарма записав 1861 до свого «Щоденника» царський цензор А. Никитенко, що:

Однією рукою робимо поліпшення, а другою їх підриваємо; однією даємо, другою відбираємо. Встановлюємо нові порядки та негайно поспішаємо зробити їх недійсними.

Нам хотілося нового в окремостях, але так, аби головне полишилося старим.

Написане дуже точно. Підкреслимо, що це є свідоцтво високого столичного чиновника, людини обізнаної зі справою. Усе це стосується не лише імперського офіціозу, бо часом такими самими були й оті «рєволюціонєри» (хоч би й декабристи).

Однак,