Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Михайло Драгоманов багато зробив для української науки, чимало й для політики, але з українським націоналізмом як таким – прийдеться почекати до Миколи Міхновського (1873–1924); а загалом…
Не дивно, що коли 1894 у Львові відзначали 30-річчя наукової та громадської діяльності М. Драгоманова, – Леся Українка назвала цей захід «святом свідомої себе України». Громадську свідомість було насправді пробуждено, зупинка була за орґанізацією боротьби.
Як і за українським націоналізмом, який – єдиний, міг би очолити цю боротьбу та надати їй необхідного сенсу…
3. Революція. Терор на початку
Найбільш характерним для Другої імперії є, очевидно, те, що в ній зароджується і розвивається той революційний рух, який призведе згодом, пройшовши довгий шлях від царевбивств до революції, – до створення Третьої імперії, та по праву – по збитках для людства, – найзлоякіснішої з усіх.
Чого вони врешті досягли, всі ми добре знаємо, але – чого прагнули вони, російські революціонери, часом ідучи на свідому смерть у боротьбі з царями? Кого або що вони сподівалися побороти, та як бачили собі майбутнє Росії?
Заощадимо читачеві людожерських откровень Сєргєя Нєчаєва (1847–1882), ідейного попередника В. Лєніна. Надамо слово не останньому з революціонерів часу, понад відомому Сєрґєю Кравчінскому (Стєпняк, 1851–1895) з Херсонщини, сину військового лікаря, абсольвенту Міхайловского артилерійського училища в Пєтербурзі. Згідно з його власним свідоцтвом – він пристав до революціонерів десь 1870, – створював «кружкі», читав Фур’є і Маркса. З однодумцями 1873 сам «ходіл в народ» та бував систематично арештовуваний урядниками, яких обов’язково сповіщав хтось із селян, яким він роз’яснював їх незаперечні права. Втім, реґулярність цих арештів нікого не розхолоджувала, та серед «народніков» побутувала тверде переконаня: «Можно і без посрєдніков ідті в народ!.. Надо только научіться какому-нібудь рємєслу, одється попрощє…»
Він скоро стає відомим журналістом, але цього йому замало. У 1875, бере участь у повстанні проти турків на боці «братів-слов’ян» у Герцеговині, а у 1877 мимохідь ув’язується до селянського повстання під орудою анархістів у провінції Беневенто, в Італії. Там він потрапляє до тюрми, де сидить майже рік, поки не підпадає під амністію.
По цьому в Швайцарії створює еміґрантський журнал «Община», але вже 1878, за викликом «Зємлі і Волі» повертається до Росії, де на нього очікує відповідальне доручення. Білого дня 4.08.1878 він на вулиці зарізує шефа жандармів, генерала Мєзєнцєва, та мерщій тікає за кордон. До Росії йому більше так і не судилося повернутись, поготів, після цареубивства 1881, та він віддає всі сили пропаґанді ідей російських революціонерів, використовуючи іноземні, переважно англійські видання. Це з його легкої руки, переважно, складуться за кордоном ті дещо хибні уявлення про сутність російської революції, які доживуть до визнання влади більшовиків та навіть до поставок лендлізу 1941–1945.
Він, що уникнув царських тюрем, безглуздо загинув 1895 у передмісті Лондона, – зачитавшись на вулиці (!) якоюсь соціалістичною брошурою, необережно потрапив під потяг; смерть була миттєвою.
С. Стєпняка добре знали Г. В. Плєханов (1856–1918), М. Драгоманов (1845–1895), Вільям Морріс (1834–1896), Джорж Кеннан (1845–1924), Марк Твен (1835–1910) і Бернард Шов (1856–1950). Саме він і ніхто інший, сприяв розповсюдженню російських революційних ідей в Європі.
* * *
Так, що ж він думав про царську Росію, про гноблення нею народів, про її майбутнє, яке він сам передбачав? Він, з одного боку, слушно оцінює – скажімо, роль релігії в цій імперії:
Що безумовно переважає у нас, – це механічна, майже язичницька обрядність, під прикриттям якої криється релігійна байдужість. Духовенство позбавлене будь-якої незалежності, священики завжди перебувають під наглядом на кожному кроці, в кожній проповіді та приучені до пасивної покори й виконання наказів царських чиновників. Хіба можуть вони задовольняти релігійні потреби селян або протистояти вільнодумству вищих класів?
(С. М. Степняк-Кравчинский, В лондонской эмиграции, Москва, 1968, с. 15)
Але, релігія – це не головне. Імперія існує шляхом аґресії проти оточення, то – як же з цим? В цьому наш революціонер – є щирий патріот, бо визнає, що:
На благо чи на шкоду, але Росія повинна бути могутньою державою в Європі та Азії. Країна зі 100-мільйонним населенням, що росте з надзвичайною швидкістю, не може полишатися вторинною державою, як би кепсько не керувалася.
(теж там, с. 38)
Аґресія? – так, безумовно. Але, це ж є мало не випадковість; звичайна жадність правителів, яким – усе мало:
Чому Росія – країна-завойовниця? Що примушує багатостраждальну країну грати негідну роль постійного порушника спокою та мирного розвитку сусідніх народів? Головна причина є добре відомою європейській громадськості – це існування самодержавства у Росії.
(теж там, с. 38)
А тому, – ну, самі ж бачите, що:
Але, у деспотичних державах честолюбство та жадність володарів – додаткова та вагома причина всіляких розбратів.
Гнітюча потуга Росії та її географічне розташування дають широкий простір таким схильностям її правителів. В наш час в Європі одна тільки Росія – є країна-завойовниця. Сильно підірваний престиж царського уряду і зростаюче незадоволення в усіх прошарках російського суспільства перетворили завоювання на деяку моральну необхідність. Для царизму зовнішні війни – випробуваний засіб відвести бурю суспільного обурення від унутрішніх проблем.
(теж там, с. 38–39)
Та слушно додає до цього, що – бачите:
Уряд має чимось зайняти розуми, аби їх неспокій не перетворився на відкрите незадоволення.
(теж там, с. 39)
Як бачимо, в імперії, на відміну від будь-якого нормального суспільства, «уряд має чимось зайняти розуми», – інакше – біда. А ми були думали, що розум на те й є розум, що завжди й сам знайде, чим йому зайнятись; але не так у імперії: там – своєрідні «розуми». Не дарма ж за совєтів, за тієї вже остаточно нікчемної Третьої російської імперії, коли воювати стало вкрай небезпечно – могли й по шиї накласти (як у русько-японській або Першій Світовій, чи потім на Віслі), – прийшлося іншою «дурью маятися»: копати канали чи то «создавать моря»; або «осваівать цєліну». Прибутку від цього – жодного, самі збитки, але ба, – «розуми» зайняті… («і народ прі дєлє»).
Адже, знову, в усьому винні царі-деспоти, не більше. Що ж до народу, у котрого «розум» нічим не зайнятий, а тому й дурь у голову лізе, то він бунтує після кожної невдачі в аґресії не від зайвого патріотизму, не
