Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Зате добре відзначив себе щодо цього повстання наш «освободітєль», призначивши Міхаіла Муравьєва губернатором до Вільна. Цей лютував майже два роки, палячі цілі села та відправляючи їх людей до Сибіру, практично знелюдив Литву. За це «царь-освободітєль» зробив цього покидька графом, а польсько-російський виплодок Н. Нєкрасов, як відомо, присвятив «вєшатєлю» цілу схвальну «оду». А «нова» Росія, що так обпалила була крильця під Сєвастополем, – спокійненько продовжувала своє традиційне живоглотство. Поширила свои «прєдєли» на сході, прихопивши у китайців Амурський та Уссурійський край. Що на той час із причини якихось «врємєнних трудностєй» Китаю, – у нього саме погано лежали.

А потім почала збройну аґресію проти народів Середньої Азії: кара-калпаків, таджиків, туркменів та узбеків. Ескалація цієї, теж нічим не спровокованої аґресії, виглядає в часі в наступний спосіб: 1864–1865 – окуповане ханство Коканд; 1866–1868 – окупований емірат Бухара; 1873 – окуповане ханство Хіва. Одночасне вторгнення до Туркменії, аж до оази Мерв, спричинило однак конфлікт із Великобританією та зупинило на час подальшу російську аґресію. Втім, і Туркменія буде цілком захоплена до 1881. Пустелями не ходять пішки, та за нові здобутки віддасть своє життя чимало українців.

З приводу переможного захоплення країн незалежних народів Середньої Азії, – у Росії можна було почути різні опінії, але домінуючим було у них, як завжди, шовіністичне захоплення. Наведемо, як зразок типового расистського ставлення до справи, посилання з книжки відомого теоретика російського імперіалізму Н. Данілєвского – «Россия и Европа», (Санкт-Пб, 1871). З книжки, яку навіть російський патріот В. С. Соловьєв тоді ж охрестив «кораном всех глупцов и мерзавцев».

Зауважимо щодо цього, наведемо деяке цікаве спостереження. Наклад «России и Европы» 1871 сягав десь 1000 примірників та не розійшовся й за двадцять років. Московський наклад перевидання 1991 становив уже 90 000 примірників та розійшовся миттєво. Отже й подумайте самі, наскільки у Росії за сто з гаком років примножилася кількість тих, кого інтеліґентний В. С. Соловьєв вважав «глупцами и мерзавцами»? – вражає, чи не так?

А, з іншого боку, чи не саме в цьому полягав дотеперішній зміст так званого «развітія Россіі»?

Але, повернемося до справи. З цього приводу – «покорєнія Срєднєй Азіі» – він був і висловився, хоч – визнаємо, якось двозначно:

Тисячу років будуватися, обливаючись потом і кров’ю й скласти державу у вісімдесят мільйонів (із яких шістдесят – одного роду і племені, чому крім Китаю світ не дав і не дає іншого прикладу) для того, аби частувати європейською цивілізацією п’ять чи шість мільйонів кокандських, бухарських та хівінських обірванців, та, може ще два–три мільйони монгольських кочовиків, – бо таким є справжнй сенс гучного вислову про розповсюдження цивілізації вглиб Азійського материка. Ось те велике призначення, та всесвітньо-історична роль, котра чекає на Росію як носія європейської просвіти.

(Н. Я. Данилевский, Россия и Европа, Москва, 1991, с. 62–63)

Аґресія – то було єдине, в чому ніколи не було «разброда і шатаній»; бували поразки, але то вже зовсім інше. А все це разом яскраво продемонструвало світові, що місце оновленій – другій російській імперії, рівно там, де й старій – Першій: на шибениці історії. Бо – бачите, все ж підвоювали під себе отих, як їх там: кокандських, бухарських та хівінських «обірванців».

На рік 1867 припадає продаж Аляски США за 7,2 млн. доларів; оце вже – «разброд і шатанія», бо за цим нерозважливим вчинком «царя-освободітєля» гірко жалкуватиме наступна Росія – Третя імперія. Мати майже 1000 км сухопутного кордону з Канадою, і… відмовитись, продати; це ж треба! Скільки ж там танків можна було тримати! – скільки прикордонних провокацій вчинити! Коли минуло сто років цієї акції, писали розкуто, додаючи собі куражу: це, мовляв, була не продаж, а ніби тільки аренда, на 99 років. А тепер, мовляв, час повертати її назад; до законного власника, «родіни всєх трудящіхся». Брехали й про це з московської підворотні, знаючи, як звичайно, що брешуть.

* * *

Однак, керівники Другої імперії насмілилися, через чверть століття по Кримській научці, розпочати війну й у Європі, щоправда, з благословіння самого Бісмарка; оту, зі звільненням Болгарії, з Шипкою та Плевною – 1877–1878. Щоправда, цього разу європейські держави були на висоті пильності: дали прихапнути лише шматок Басарабії та якийсь там клаптик на Закавказзі. Чи відродила була Друга Імперія по Кримі мілітарну потугу? – здається по всьому – не дуже. Звернімося за довідкою до досить популярного колись видання:

Військова реформа Мілютіна створила нову армію, і ця армія показала дива самовідданої хоробрості та витрималості.

І під Плевною, і на Шипці, і на зимовому переході через заледенілі снігові вершини Балкан люди самовіддано умирали.

Але й тут ці люди були погано годовані, погано взуті та погано озброєні, навіть гірше від турків.

Тут мається на увазі військовий міністр Алєксандра II, Мілютін, який реорґанізував військову справу в Росії після Кримського погрому, але… Важко не помітити певного протиріччя між першим та наступними реченнями, але далі все стає на свої місця, бо:

Паперові підметки, крадійливе інтенданство, яке потурає підрядникам, червива солонина і протухла капуста виявилися так само непохитними, як і самодержавство.

Розкрадали невпинно й тут, і на чолі всіх злодіїв був сам головнокомандуючий Ніколай Ніколаєвіч старший.

(С. Любош, Последние Романовы, Санкт-Пб, 1924, с. 131)

Це – знаменне свідоцтво. Бо, в значному ступені, саме внаслідок тих же постачальницьких афер була програна Кримська війна, що вимусила перехід від Першої імперії до Другої. Тепер спостерігаємо абсолютно те саме; от тобі й Д. А. Мілютін, от тобі й «рєорганізація»! Але, вже повністю провалиться наступна, русько-японська війна, тут поразка буде погірше від Кримської.

Секрет чіпляння за старе, випробуване (для нас – секрет полішинеля), супротив новому, супротив хоч невеличкій, а демократії, був – однак, дуже простим. Та був добре відомий цареві. Бо цей одного разу, на подібні домагання когось із дворян, відповів наступне:

І тепер ви, ясна річ, упевнені, що я з причини дріб’язкової пихи не бажаю поступитися своїми правами. Я даю слово, що зараз, на цьому столі, був би готовий підписати яку завгодно конституцію, якби був певний, що це корисно Росії. Але я знаю, що зроби я це сьогодні, завтра Росія розпадеться на шматки. Адже, цього й ви не хочете.

(теж там, с. 135)

Він не знав іще, бідолаха що в наступному XX ст. можна буде мати всі декоративні ознаки демократії, тільки без неї самої. Отже, спостерігаємо в цьому жахові розпаду своєрідний зворотній зв’язок, який нищить імперію: чим більше нахапано чужого –