Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Цікаво зауважити, що навіть сучасні російські патріоти в Москві, імперські з імперських – такої арґументації щодо України поки не вживали. Нагадаємо, що Дунай – найдовша річка Європи, починається у Німеччині, протікає Австрією, Угорщиною, Сербією, Румунією та Україною, поки впаде до Чорного моря. Райн починається у Швайцарії та тече через Німеччину та Нідерланди. Арґумент – дурніший з дурних. Чи С. Стєпняк цього був не знав? – відповіді не дошукатись.
Він чимало писав і видавав за кордоном, переважно в Англії, знайомив людей із станом речей на своїй батьківщині. Він постійно проживав у Лондоні, але взимку 1890–1891 навідав і Сполучені Штати, в тих самих цілях, де набув теж чимало друзів та прихильників. Але, знайомив, як можна судити, – надто приблизно, своєрідно, зі своєї подвійної, так би мовити, печери: марксистської та імперської разом. Що ж, проникнути до сенсу історії, до суті соціальних процесів, – то не генерала зарізати; навіть – серед білого дня. Або бомбу підірвати. То є щось набагато, набагато складніше.
* * *
Але, в чому ж головна мораль попереднього для нас – українців – із наведених посилань від неостаннього з російських революціонерів?
Це, насамперед, знову і знову, – факт повної фальшивості міту про дві Росії; – одну – гидку, імперську та імперіалістичну, а другу – нашу, дружню та добру, революційну та демократичну. А цей міт – не останній в арсеналі російського імперіалізму, і не дано йому ще гідного спростування в українському, а значить – і в будь-якому іншому письменстві. Бо, знову повторює цю байку про дві Росії в наш час і такий ґрунтовний дослідник, як М. Демкович-Добрянський у своїй книзі «Україна і Росія», Львів – Краків – Париж, 1993. Повторює попри те, що на його очах уся політика совєтів наочно продемонструвала повну узгодженість із царською політикою, щодо національного питання.
Тут ми бачили ставлення до цього питання з боку реномованого та прийнятого на Заході російського революціонера; ставлення абсолютно однозначне. Він, як його попередники та наступники, не дозволяє такого поняття як право націй на самовизначення.
Так, про що ж тут іще казати?
4. Революція. Терор наприкінці
Наприкінці терор, так би мовити, аматорський – замінився терором професійним, коли перейшов до рук партії соціал-революціонерів (СР) або есерів. Тут ним займалася Бойова Орґанізація (БО), відокремлена від партії есерів як такої, для більшої безпеки.
Це сталося 1904, напередодні Першої революції 1905, та статус БО був чітко визначений рішенням партії, надрукованим у № 7 «Революционной России», партійного орґану есерів. Там читаємо:
Згідно з постановою партії, із неї виділилася спеціальна бойова орґанізація, що приймає на себе, – на засадах строгої конспірації та поділу праці, – виключно діяльність дезорґанізаційну та терористичну. Ця бойова орґанізація отримує від партії, через посередництво її центру, – загальні директиви щодо вибору часу для початку та призупинення військових дій і відносно кола осіб, проти яких ці дії спрямовуються. В усьому останньому вона наділена якнайширшим повноваженнями й повною самостійністю. Вона пов’язана з партією лише через посередництво центру і повністю відділена від місцевих комітетів. Вона має повністю відокремлену орґанізацію, особливий склад (згідно з умовами самої роботи, очевидно, вельми нечислений), окрему касу, окремі джерела засобів.
Душею БО були низку років інженер Євно Азієв або Євґєній Азєф, та такий собі Боріс Савінков, мало популярний письменник, але із записів якого можна узнати, як усе відбувалося. Свою книжку спогадів він так і назвав – «Воспоминания террориста». З неї, переважно, ми й будемо черпати наші подальші відомості.
Терор був суто індивідуальним, особливо застерігалися від того, щоби не постраждав хтось не причетний до справи. Був спрямований проти високих посадових осіб імперії, в ранзі, як правило, не нижче міністра або губернатора. Замах готувався довго, неквапливо і ретельно. Терористи багацько та вільно їздять імперією, знімають помешкання, оплачують готелі; ніде не зустріти у «Записках» Б. Савінкова скарг на брак грошей. Фінансових проблем для терористів – просто не існує. Автор, часом, крізь зуби пише про якісь там приватні пожертви, але… Створюється стійке враження, що йдеться про значно потужніші джерела фінансування.
Між іншим, побачення терористів призначаються в найдорожчих ресторанах столиці, а одного разу дискутується питання про набуття автомобіля найдорожчої марки. Тільки на те, аби ліпше відвести очі поліції. Отже, джерела – мало не невичерпні, але – звідки? Замахи готуються довго, неквапливо (гроші завжди є) і ретельно. Переодягнені вуличними торгівцями або візниками терористи вистежують розклад і сталі шляхи поїздок підопічної особи на службу. Вони називаються «наблюдатєлі» та знають свою фіктивну справу фахово, не привертаючи уваги своїх не задіяних у терорі колег або поліції. По них приходили ретельно замасковані замахівці-«мєтальщікі», які кидали в карету високої особи саморобні бомби, по можливості підстраховуючи одне одного.
Все це, якось-такось (навіть – здебільшого) працювало. Але, траплялися, часом, і непорозуміння – де ж їх не буває. У зв’язку із замахом на міністра внутрішніх справ Дурново, автор пригадує, зокрема, деяку неув’язку на самому початку справи. Варто навести й це:
Гоц, Павлов і Трєгубов твердили, що вони вже вистежили Дурново і можна приступати до замаху. Ми ж були переконані, що це невірно: ми не могли припустити, щоби за нашого зосередженого спостереження наша група не помітила Дурнова.
Непорозуміння незабаром розвіялося. Виявилося при перевірці, що Гоц Павлов і Трєгубов вистежили не міністра внутрішніх справ, а міністра юстиції Акімова, що обличчям нагадував Дурново.
Тоді вони запропонували провести замах на Акімова.
(Б. Савинков. Воспоминания террориста, Москва, 1991, с. 22б)
Однак, до подібної свободи думки БО на той час іще не дійшла. Прийшлося все-таки вколошкати Дурново.
Бомби ховалися під одягом, були саморобні та вельми далекі від досконалості. Як повідомляє нас сам автор:
Наші бомби мали хемічний запал: вони були обладнані двома хрестоподібними трубками зі запалювальним та детонаторним приладдями. Перші складалися з наповнених сірчаною кислотою скляних рурок із балонами та надітими на них свинцевими вантажами. Ці вантажі, при падінні знаряддя за будь-якої позиції, ламали скляні рурки; сірчана кислота проливалася, запалювала суміш бертолетової солі з цукром. Запалення ж споводувало спочатку вибух грімучої ртуті, а потім і динаміта, що заповнював знаряддя. Невідворотна небезпека при наладовуванні полягала
