Аналітична історія України - Олександр Боргардт

(теж там, с. 25)

Конструкція, годі казати, й насправді полишала бажати кращого. Не дивно, що й автор кілька разів протягом книги скаржиться на брак добрих технічних засобів та недосконалість існуючих. Та мріє про такі «технічні винаходи, які піднімуть терор на належну висоту».

Бо, навіщо всі оті рурки, кислота та бертолетова сіль із цукром, коли грімуча ртуть вибухає від найменшого удару? Так, чи не безпечніше та зручніше було би ставити саме ударний детонатор? – із власних досвідів із грімучкою в дитинстві, знаю, що вона є понад чутливою до ударів. Тому простий та зручний ударний детонатор, який ставиться на місце останнім, безпосередньо перед використанням пристрою, – був би набагато безпечнішим, але – ви ж бачите. Не одного разу вся ця складна та незграбна техніка з трубками та кислотою підводила, ставала причиною загибелі самих терористів, які ладнали ці пристрої на конспіративних квартирах. Коли спину самодіяльного підривника розмазувало по стіні помешкання, а якісь орґани терориста поліція, бувало, підбирала на другому боці вулиці або площі.

Своєрідними були й люди, які присвятили себе терору. Всі були з певними психічними відхиленнями, та ніхто з них поняття не мав, що потрібно буде робити, коли нарешті станеться довго очікувана ними революція. Всі вони були молодими, як правило, молодше тридцяти, – духовно незрілі. Послухаємо, що каже – за словами автора, такий собі терорист Покотілов:

Я вірю в терор. Для мене вся революція – у терорі. Нас мало зараз. Ви побачите: буде багато. От, завтра, можливо не буде мене. Я щасливий цим, я гордий: завтра Плеве буде убитий.

(теж там, с. 19)

В іншому місці Б. Савінков пише про відомого Івана Каляєва:

Для людей, що знали його дуже близько, його любов до мистецтва і революції освітлювалася тим самим вогнем – несвідомим, боязким, але глибоким і сильним релігійним почуттям. До терору він прийшов своїм власним, особливим шляхом, і вбачав у ньому не тільки найкращу форму політичної боротьби, але й моральну, можливо, релігійну жертву.

(теж там, с. 29)

І. П. Каляєв був тим, хто убив великого князя Сєрґєя Алєксандровіча, кинув бомбу в його карету в Кремлі 4.02.1905. Його заарештували на місці та відвезли негайно «куда надо». Сам він описав це в листі з тюрми товаришам на волі – у такий спосіб:

Ми поїхали через Кремль на візнику та я надумав кричати: «Геть із проклятим царем, хай живе свобода, геть із проклятим урядом, хай живе партія соціалістів-революціонерів!» Мене привезли до городської частини… Я увійшов твердим кроком. Було страшенно гидко серед цих жалюгідних боягузів, я був зухвалий, знущався з них.

Зауважимо, що цій людині було на той час уже 28 років – не школяр, не юнак, але… Теж, у своєму роді – погодьтеся, – цікавий матеріал для психіатрів, для психолога. Чи, бува, не загальна інфантильність психіки?…

До терору тягнулися не лише чоловіки, але й жінки. Про відому терористку Дору Брілліант автор пише:

Питання проґрами її не цікавили. Можливо, із своєї комітетської діяльності вона вийшла з певним ступенем розчарування. Її дні проходили у мовчанні, у мовчазному та зосередженому переживанні тієї внутрішньої муки, якою була повна. Вона зрідка сміялася, і навіть тоді її очі полишалися строгими та сумними. Терор для неї втілював революцію і весь світ був замкнений у бойовій орґанізації.

(теж там, с. 33)

Про те, які саме життєві випробування та розчарування привели Дору (яка походила з досить забезпеченої родини) в табір терористів, автор чомусь ніде не пригадує. Далі дізнаємося, що Дора була заарештована після убивства міністра фон Плеве, та:

Дора Брілліант по довгому заключенні у Петропавловській фортеці психічно захворіла та померла у жовтні 1907.

(теж там, с. 176)

Чи можна вважати термін у три роки «довгим» – полишимо на сумлінні автора, але психічна хвороба не була рідкістю серед терористів. В іншому місці читаємо:

… а обвинувачення щодо Лєонтьєвой – зняте «за душєвной болєзнью», як сказано в офіційному документі. Всі вони, крім Агапова (Дулєбова), який страждав у Петропавловській фортеці на нервовий розлад, були звільнені. До бойової орґанізації з них повернулися лише Моісєєнко і Шіллєров. Загородній був арештований у грудні 1905 р. у справі динамітної майстерні у Петербурзі, і його подальша доля мені невідома. Ефруссі прийняла участь у терорі набагато пізніше, у 1907 р. Агапов (Дулєбов), нервовий розлад якого перейшов у душевну хворобу, був переведений із фортеці до лікарні Миколи чудотворця. У листопаді–грудні 1905 р. ми зробили спробу звільнити його з лікарні і Моєсєєнко вів для цього переговори з одним із лікарів, Трошиним. Переговори покінчилися невдачею, і Агапов, так і не відкривши свого справжнього імені, помер у тій же лікарні у 1908 р.

(теж там, с. 124)

Все так, праця терориста, попри відсутність браку засобів, є нервовою та турботною, не сприяє здоров’ю в будь-якому сенсі. Здатна, можливо, сприяти й психічним захворюванням. Але саме тут, як ніде більше, важко відокремити причину від наслідка. Бо, з таким самим правом можна твердити, що в терор приходили переважно люди з психічними розладами, схильні до психічних захворювань.

Однак, все це є лише загальне тло, на якому розігрувалася драма соціального протистояння.

Загалом діяльність БО можна вважати доволі успішною, зважаючи на технічну відсталість у засобах та невисокий рівень виконавців-дилетантів, компенсований фанатизмом.

Починаючи з 1903 було чимало убитих: убито 1903 уфімського губернатора Боґдановіча, убито 1904 міністра внутрішніх справ фон Плеве, убито 1905 великого князя Сєрґєя Алєксандровіча. Убиті були також дещо вторинні політичні постаті: петербурзький «ґрадоначальник» фон Лауніц, та головний військовий прокурор, генерал Павлов.

Полишили слід в історії й численні невдалі замахи, коли жертву було тільки поранено, та завжди – принаймні, – залякано. Це замахи на наступних осіб: пєтєрбурзького генерал-губернатора, генерала Трєпова, київського генерал-губернатора, генерала Клейґельса, ніжегородського генерал-губернатора, генерала Унтерберґера, московського генерал-губернатора, адмірала Дубасова тощо.

* * *

Терор планувалося розпочати з новою силою після 1907, але… Як грім з ясного неба в травні 1908 впало обвинувачення журналіста і письменника В. Л. Бурцева, який оприлюднив докази співробітництва БО партії есерів із царською «охранкой». Звинувачений в цьому був один, мало не із засновників партії, інженер Євґєній Азєф. Почалися розслідування, партійні та журналістські, обвинувачений довго всьому заперечував, поки не взяв за краще збігти подалі; як від революціонерів, так і від «охранкі».

Якесь певне світло на цю сенсаційну аферу пролив тоді й прем’єр П. А. Столипін, відповідаючи на думський запит. Дослівно, він дав цьому наступне