Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко

а також просто загорнувши у шматок рядна. Інгумації в свою чергу можна розділити на дві великі групи за орієнтацією: північні та західні, тобто поховані в них орієнтовані головами на північ або захід. Існує гіпотеза, згідно з якою, поховані головою на захід — готи, які прийняли християнство. Утім, це питання є дискусійним. Кількісно значно переважає група інгумацій, орієнтованих на північ. Поховання цієї групи, окрім особистих речей небіжчика, зазвичай, супроводжували іншими предметами, які в археології прийнято називати поховальним інвентарем. Поховальний інвентар складався з чотирьох груп предметів. До першої — належали речі, що потрапляли до могили як так звані приношення. Це були глиняні посудини (горщики, вази, миски, кухлі), ліплені вручну або на гончарному крузі, скляні посудини, головним чином, келихи для пиття, значно рідше амфори. Їх збирала родина покійного та община. Другу групу становили його особисті речі: одяг, гребінець. Третю групу — речі, які вказували на вид діяльності небіжчика. Це могли бути теслярський реманент у чоловіка, веретено з пряслом — у жінки. Нарешті, до четвертої групи поховального інвентарю входили навмисно зруйновані, поламані, розбиті посудини, залишки їжі, що мали б свідчити, що над могилою здійснювали заупокійну трапезу, тризну.

На жаль, в інгумаціях культури ЧСМ рідко зберігаються органічні матеріали, тому досить важко реконструювати вигляд могили. Але за аналогією з багатими германськими похованнями пізньоримського часу, доби Переселення народів та більш ранніми, ранньоримськими, можна припускати, що інтер’єр поховання мав повторювати хатню обстановку, аж до ковдри на стіні. Небіжчик перебував на дерев’яному ліжку, його оточували посуд, у деяких посудинах були їжа, напої; додаткові комплекти одягу; зброя; кінське спорядження тощо. Власне, з цього випливає, що община, родина облаштовувала могилу як житло. Отже, небіжчику належало мати все необхідне для подорожі або перебування в іншому світі.

Утім на цьому поховальний ритуал не закінчувався, принаймні, для частини носіїв культури ЧСМ і це є однією з найдивніших її ознак. Коли м’які тканини тіла частково зотлівали, могилу розкопували в тій частині, де знаходилася верхня частина тіла покійника. Найчастіше метою гробарів була саме вона — руйнували грудну клітку, інколи з могили забирали череп. Інколи могилу розкопували цілком й кістки розкидали по всій її площі. У деяких випадках кістки складали за певною системою наново. При цьому речі поховального інвентарю ніхто не чіпав, вони лишалися на своєму місці непошкодженими. Тобто версія щодо руйнації могил з метою пограбування не отримала доказів, хоча й не була відкинута остаточно.

Так званій ритуальній руйнації[91] підлягали, головним чином, поховання дорослих. Це наводить на думку, що діти та підлітки не володіли тим, що мало бути знешкоджене, знищене або ж, навпаки, звільнено. І тут, власне, постає головне питання: якої шкоди живим міг завдати небіжчик? Чому найчастіше ексгумації підлягала верхня частина тіла?

Хоча ці питання лишаються дискусійними, відповіді, запропоновані фахівцями, здаються вповні логічними. Додаткові похоронні обряди здійснювалися як продовження поховання.

Грудна клітка як сховище душі руйнувалася, щоб небіжчик не міг зашкодити живим, або, навпаки, щоб прискорити звільнення душі покійного.

У православних монахів ексгумація проводилася через три роки після смерті задля того, щоб визначити доброчесність небіжчика: тіло праведника мало зотліти.

Ще однією важливою рисою, яка вирізняє готів від інших германських та негерманських (сарматів, аланів) племен, є відсутність у чоловічих похованнях зброї. На думку родичів, общини, які здійснювали поховання, той, хто лежав у могилі, зброї не потребував.

Непряму інформацію про вірування та культи носіїв культури ЧСМ надають амулети. Мініатюрні копії зброї — сокири-секири; золоті, срібні прикраси у вигляді півмісяця; поєднання круглих та півмісячних підвісок; різноманітні підвіски-ємкості; підвіски з мушель морських молюсків та оленячого рогу; нечисленні прикраси містили християнську символіку.

Прикраси у вигляді мініатюрних копій знарядь праці та зброї використовувалися багатьма європейськими народами, тобто вони не є характерними тільки для готів. Такі підвіски супроводжували поховання дітей та жінок у складі намиста.

Прикраси у формі місяця так само досить поширені в пізньоантичному світі. Їх зоб­раження є частими на римських скульптурних портретах дітей та жінок як західних, так і східних римських провінцій.

Жінки — носії культури ЧСМ інколи поєднували прикраси у вигляді півмісяця з круглими.

Різноманітні підвіски-ємкості: «відерця», «кошики», «капсули» — це типи прикрас загальні для європейських народів періоду пізньої античності. Принаймні за декількома знахідками відомо, що у носіїв культури ЧСМ вони використовувалися як амулетниці.

Підвіски з мушель у період до виникнення черняхівської культури відомі у західних сарматів. У культурі ЧСМ такі речі траплялися майже виключно в жіночих похованнях. Очевидно, вони символізували культ родючості.

Декілька жіночих поховань містили прикраси з християнською символікою: металеві підвіски з хрестами, скляні медальйони з біблейськими сюжетами.

Сучасні історики про культи і вірування готів

Історична література, присвячена готам, їхнім міграціям, політичній історії, надзвичайно велика: простий перелік прізвищ дослідників займе багато сторінок. Задовго до відкриття відповідних археологічних матеріалів на терені України (в той час, наприкінці XIX — на початку XX ст., Південної Росії), саме знавці готської історії спрогнозували й нетерпляче очікували на їхнє відкриття. Утім, як і у будь-якій справі, у вивченні цього народу є безумовні лідери. Однак щодо перебування готів у Скіфії, їх не так уже і багато. Статтю про готів у англомовній Вікіпедії майже повністю сформовано на історичних інтерпретаціях сучасних британських та американських учених. Втім, на мій погляд, найкращими є європейські, євразійські континентальні вчені.

Так, міркуючи про вірування, культи й обряди готів, австрійський історик Хервіг Вольфрам, якому властивий обережний та виважений підхід до інтерпретації історичних даних, буквально заявляє таке: «За скандинавською традицією, Одін з’являється з території нинішньої Росії, де мешкають аси й вани» (Румунії, Молдови, України; тервінги та гревтунги або західні та східні готи. — О. Г.).

У своїй спробі назвати імена готських богів Х. Вольфрам починає з племінних богів східних та західних готів: відповідно Гаута та Тервінга. Про їх наявність свідчить поїдання жертовного м’яса як обов’язковий ритуал культового життя звичайного селища тервінгів, описаного у «Житії святого Савви Готського». Єдність тервінгської общини трималася та підсилювалася за рахунок слідуванню традиції, зокрема, загальним ритуалам. За часів гоніння християн Атанаріх наказав возити по країні для поклоніння дерев’яного ідола, який уособлював спільного предка. Імовірно, кожна община мала власне святилище та жерців. У східних готів трагічну загибель Германаріха можна розцінювати як принесення жертви своєму божественному покровителю.

Одним із проявів племінної належності є вірність даній клятві. Утім, непорушне слідування даному слову стосується одноплемінників. Навпаки, для чужих лжива клятва не вважалася злочином.

Південним, скіфо-гетським, світоглядним надбанням готів є поклоніння верховному богу Марсу, Аресу, мечу. Свідчення про це зберегла «Гренландська пісня про Атлі» «Старшої Едди» разом із топонімом Данп (Дніпро. — О. Г.).

Другим верховним божеством, очевидно, судячи за написом на золотому браслеті з Петроаського кладу, був Юпітер.

Спроби відшукати прототип Одіна-Водана у готів скіфського періоду їхньої історії не мали результату. Х. Вольфрам визнає, що цей конструкт є продуктом скандинавської міфології доби вікінгів.

Придунайські готи шанували божество ріки.

Епічні твори

Давньогерманський епос, створений скальдами у вигляді історичних пісень, в яких викладення реальних подій тісно перепліталося з вигадками, міфологічними сюжетами, казками,