Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Хозарський каганат панував на волзькому торговому шляху, торговими магістралями на Каспій, Кавказ, Середню Азію. Він поширив свою владу на територію Північного Надчорномор’я, частину Криму. Хозарам певний час виплачували данину деякі слов’янські племена — поляни, сіверяни, радимичі, в’ятичі. Східні слов’яни вели з ними постійну боротьбу, про що свідчить і легенда про данину хозарам мечами. Східна торгівля Русі на ранньому етапі здійснювалася через Хозарію та часто за допомогою хозарських купців. У Києві існував топонім Козаре, що лишився, вірогідно, від місцезнаходження торгової колонії хозарських купців.
З середини VIII — початку X ст. Київська Русь входила до «хозарського» (південного) кола обігу арабських монет. На відміну від північних монетних знахідок тут зосереджуються монети з абасидських монетарень східної та центральної частин арабського світу. Це зона стійких економічних контактів, пов’язаних перш за все з Дніпровською системою торгових сполучень, вона була основою політичних зацікавленостей Русі у східному напрямку.
Перший відомий похід на Схід — експедиція Аскольда на Абесгун (південне узбережжя Каспію)[803], можливо, пов’язаний з угодою з Візантією 860 р., коли Русь обіцяла підтримати імперію у боротьбі з Халіфатом.
Аскольд підтримував з Хозарією переважно мирні стосунки. Каганат не проявляв активної ворожості проти Русі й у той же час був достатньо міцним заслоном проти кочовиків Сходу. Інтереси забезпечення міцного тилу під час походів на Візантію примушували Аскольда утримуватись від конфліктів з каганатом. Натомість останній пропустив руські дружини на Каспій. Халіфат був грізним ворогом і Хозарії. Про мирні контакти Русі з Хозарією свідчить й надходження звідти арабської монети VIII—IX ст.
Дружні відносини мала Русь з угорським союзом племен. Русь та угри були зацікавлені у мирних стосунках. Угрів витісняли печеніги. Вони проходили повз Київ, де «сташа вежами». Після збройного конфлікту було укладено мир. Свідчення пізнього (XII— XIII ст.) хроніста про підкорення уграми Русі та величезну щорічну данину не відповідають дійсності. Існує думка, що угорський князь Альмош був спільником Аскольда.
У першій половині X ст. Русь організувала нові походи на Каспій. Як правило, вони відбувалися після русько-візантійських угод і за згодою Хозари, яка забезпечувала вільний прохід військ. Інтереси Русі спрямовувалися передусім на південне узбережжя Каспію, на Абесгун — найбагатшу торгову гавань. Це був давній торговий шлях, який вів далі до Хорезму та інших центрів Середньої Азії.
У 909—910 рр. відбувся повторний напад на Абесгун й на місто Сарі, а у 912—913 рр. ще більший (ал-Масуді повідомляє про 500 кораблів) напад на Абесгун, Гилян, Апшерон. Хозарський каган пропустив руські дружини за умови 50% здобичі. Проте на зворотному шляху на русів напала мусульманська гвардія хозар, яка відібрала здобич й знищила переважну більшість війська.
Наступний похід відбувся 945 р. на Албанію (Азербайджан). З Чорного моря пройшли до Кури й піднялись до столиці — багатого Бердаа. На цей раз мета походу, схоже, була дещо іншою. Руси хотіли влади над територією і спочатку не грабували й не притісняли місцеве населення. Проте пізніше почалися конфлікти, місто було розгромлене. Через кілька місяців під тиском мусульманських військ руські дружини відступили до кораблів й повернулися додому.
Масштаби руських походів на Каспій та Кавказ весь час зростали, разом із захопленням багатої здобичі, відбувалось засвоєння та закріплення на торгових шляхах, вирішувались політичні завдання, виконувались союзничеські зобов’язання. Політика на Сході була тісно пов’язана з іншими зовнішньополітичними інтересами на Балканах і Чорному морі[804].
Проте результати цих експедицій були обмежені: лише грабіжницька здобич, яка 913 р. до того ж дісталася хозарам. Хозарія перетинала всі шляхи на Схід. Недарма похід 945 р. здійснювався вже не через її територію. Відносини стали ще напруженішими.
Поглиблювалися і візантійсько-хозарські протиріччя. Після угоди 944 р. Русь виступала союзником Візантії й заступила місце Хозарії як спільника імперії на Чорному морі. Зіткнення з Хозарією стало неминучим. З часів Олега йшов процес поступового звільнення східнослов’янських союзів племен від хозарського панування.
У 964 р. Святослав звільнив від хозарської данини й повернув під київську владу в’ятичів.
У 965 р. Святослав завдав потужного удару по каганату. Після походу по Оці та Волзі й розгрому земель булгар та буртасів (мордви), сателітів Хозарського кагана, він на території каганату розбив головні його сили й захопив Саркел (Білу Вежу), завоював Північний Кавказ, потім Семендер та столицю Хозарії — Ітіль.
Головною метою походу Святослава був не грабіж, не розорення корінних земель каганату, а закріплення на Дону, Надазов’ї, Північному Кавказі, політичне приєднання нових територій, можливо, підкорення ослаблої Хозарії на правах васалітету. Якщо врахувати міцні позиції Русі на кіммерійському Боспорі, то вплив Києва в районі Північного Надчорномор’я ставав домінуючим. У результаті походів Святослава Хозарія як держава занепала і невдовзі зникла з політичної карти назавжди.
Відносини Русі з Волзькою Булгарією після походу Святослава переважно були мирними. Та й той похід був більше пов’язаний з Хозарією, ніж з політикою самої Булгарії. Спробу її підкорити пізніше зробив Володимир Святославич, коли він «победи болгари». Але з цього приводу виказав сумнів ще Добриня: «Сим дани не даяти». 985 р. було укладено мирний договір до того часу, як «камень начнеть плавати, а хмель грязнути». Відносини залишались мирними тривалий час, не рахуючи деяких дрібних конфліктів у XI ст. через Муромську волость.
На Закавказзі руси з’являлись під час вже згаданих походів. Вони брали участь у подіях 987 р. у Дагестані та Ширвані, а також 1032 р. разом з аланами у Ширвані. Проте це були не стільки самостійні дії центральної київської влади, скільки допомога невеликими загонами чи служба найманцями.
Східні джерела доби прийняття Володимиром християнства дозволяють висловлювати думку про зв’язки Русі з Хорезмом. Є дані про посольство руського князя до Хорезму з метою вивчити можливість прийняття ісламу. Крім релігійно-політичних контактів, мали існувати і якісь торговельні зв’язки, про що свідчать окремі археологічні знахідки на території Русі.
Зв’язки з Дунайською Болгарією для Русі були традиційними і в економічно-політичній і, особливо, в культурній сфері. Адже це — слов’янська країна, яка раніше прийняла християнство, де раніше виникла писемність. На Русі діяло чимало болгар, перш за все у церковній та культурній сфері. Шляхи до Візантії і на Балкани йшли через Болгарію. Постійна боротьба за свою незалежність проти імперії робила Болгарію природним союзником Русі. Але Візантії часто вдавалося використовувати Русь проти Болгарії або навпаки — налаштовувати правителів останньої проти Києва. Таке було під час походів Ігоря та Святослава. Спроба Володимира підтримувати вціліле Західноболгарське царство Самуїла (980—1014)
