Аналітична історія України - Олександр Боргардт

І все це, додамо, було не тільки створене, але й розходилося народом, попри всі численні перепони та заборони царської цензури. Але, підемо далі шляхом Шевченка.

Коли він отримує 22.03.1845 диплом Академії, то виправляється до Києва, де теж є чимало української інтеліґенції, думаючи там заснуватись. Розраховує остаточно закріпитися на батьківщині. Цікавою, з багатьох точок зору, буде довідка про дух часу, що її дає нам ретельний біограф Шевченка, Олександр Кониський:

Але ж тоді не було й такого нелюдського гнобительства над усім українським, яке панує тепер і яке так переполошило і здеморалізувало на Україні й панство, і духовенство, і взагалі інтеліґенцію, що саме слово «український письменник» жахає людей, немов якась смертельно заразлива пошесть! Тяжко було жити в ті часи, але духовного кріпацтва серед інтеліґенції було менше: принаймні українці не жахалися признаватися, що вони – українці. Сфери урядові, хоч і гнітили дух людський і мисль, а проте, хоч потайно «по секрету», а мусили шанувати природжені українцям національні ознаки й почуття їх національне.

(О. Кониський, Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя, Київ, 1991, с. 219).

Зазначимо, що цю свою велику працю автор закінчив десь на початку дев’яностих. Цікаво, що він сказав би подивившись на совєцькі часи? Або – ще пізніші?

Зауважимо, що тут О. Кониський помітив, здається, дуже важливу обставину, – формування в українській інтеліґенції комплексу малороса. Виникнення, або радше – розвиток якого пов’язаний – можливо, з деяким заникненням дикунств Першої імперії та псевдоєвропейським характером Другої. Щоправда, і геній Шевченка не полишається одиноким на цьому нерадісному тлі. Йому на зміну спалахнули генії Івана Франка (1856–1916) та Лесі Українки (1871–1913), але – першим був він. Першим та єдиним; започаткувателем і пророком.

* * *

Саме в українське життя Києва й забажав уключитись Т. Г. Шевченко, дипломований художник і визнаний письменник. Але невдовзі був заарештований у справі так званого «Кирило-Методіївського братства».

Щодо цієї події, вирішальної у житті поета, то історія, що російська, що українська, – подає нам знову ж поверхню речей, не даючи собі труду помітити те, що як же виразно вилазить з-під неї.

Було воно насправді, оте «товариство» чи «братство», чи його взагалі в природі не було, – є питанням суто академічного плану. Ми, люди кінця XX ст. – набачилися, надивилися у ньому стільки підлоти, що нас важко пошити у дурні. Поготів, злочинні орґанізації, як от уся ґенетично пов’язана низка: III отдєлєніє – охранка – ВЧК – НКВД – КҐБ і далі, поріднює одне, спільне, топорність їх діяльності. Споводована очевидним нахабством безкарності. З будь-якого прояву цієї діяльності завжди, де-небудь, а стирчать їх віслячі вуха.

Поготів, після «дєла о тайном общєствє дєкабрістов», після «дєла пєтрашєвцєв» є цілком стандартною поява чергового «тайного общєства». Багато уяви на це не потрібно.

Якби не патріотичне москаленя, син російського «урядніка» Алєксєй Пєтров – головний донощик, що оселився у попівському домі поруч із Миколою Гулаком (1822–1899); якби не ота грубої роботи прокламація «К вєрним синам України» так демонстративно та своєчасно поліплена на паркан у Києві (ніде не було таких, ні перед, ні потім); якби не ще чимало співпадінь, – можна було би вважати це й просто низкою випадків. Але, не в даному разі.

Підкреслимо, що сам Шевченко ніколи не визнав, що належав до якогось там товариства, а вірогідних доказів цього – ніколи й ніким представлено не було. Цілком очевидно, що причиною всьому подальшому був уже його майже стерильний політично «Кобзар». Який і вирішив його наступну долю.

Є цілком очевидне, що вся провокація з «товариством» визріла в надрах III «Отдєлєнія», за наказом Палкіна, а її єдиною ціллю був саме Т. Шевченко. Це переконливо доводить присуд: шестеро засуджені на заслання, до російських губернських міст, один – до власного маєтку під нагляд поліції, а росіянин Ф. Чіжов – взагалі виправданий. Тільки М. Гулак перед засланням відсидить три роки у Шліссельбурзі, а М. Костомаров – рік у Петропавловській фортеці.

Отже, вся тяжкість покарання лягла, зверніть увагу, на одного Шевченка: безстрокове заслання, солдатчина та заборона на творчу діяльність.

Привертає увагу, насамперед, одвічно хамське єство отого їх – «Россійского ґосударства вєлікого». Генерали Л. Дубельт і А. Орлов із «єго вєлічєства III Отдєлєнія», – особисто допитували підозрюваних, нещадно лаючи їх матірно. З цього можна витягти, принаймні, два висновки. Перший стосуватиметься очевидної істини: те, що вийшло «із грязі», – таким і полишиться, у які б там «князі» його не витягнули. Другий відноситиметься до історичної спадковості; як ми знаємо, російський мат був невід’ємною частиною «служєбного язика», так само, і для КПСС з її КҐБ (чи, може, КҐБ із КПСС?) у Третій російській імперії – СССР. Яка, таким чином, берегла як оту зіницю ока, спадкове хамське єство.

Велике не буває смішним, так само, як працює зворотня теорема: смішне – в жодному разі не може стати великим. Так трапився й тут доволі кумедний епізод. Київський генерал-губернатор Д. Г. Бібіков, що його усі російські класики, які цю людину десь пригадують – виставляють як повного придурка, – відзначився й тут. Він був скінченим жидофобом, українофобом та полонофобом (уся свята трійця на місці, як годиться; нічим у майбутнього Фєдора Міхайловіча), та й сповістив III «Отдєлєніє», хоч дещо й у свинячий голос – уже наприкінці слідства, – про власне відкриття. Він таємно та терміново повідомив А. Орлова (лист № 14), що мовляв, у всіх членів «таємного братства» повинна бути випечена на тілі гетьманська булава. Дубельт із Орловим були такі самі придурки, та роздягли усіх підозрюваних голяка; та – куди вони їм тільки не заглядали, але так нічого й не знайшли…

* * *

Отже, Т. Шевченко, найвідоміший з українських поетів, – загнаний до солдатчини, відправляється до Орської фортеці, категорично: без права писати та малювати. Цим досягненням Росія може пишатись (бо, чим же ще?); як виселенням свого часу на голодний Ямал бунтівних хантів і мансі; або, як вирізанням та спаленням Батурина, тощо.

Підкреслимо, що подібне покарання є унікальним за своєю садистичністю, вигадане принциповими ворогами будь-якої культури; та продиктоване, знову ж, небаченою у світі безкарністю. Покарання хамських царів хамського народу; бо, бачите, так уже склалося, що історична якість будь-якого народу стало визначається мірою спадлючення тієї потолочі, яку він над собою терпить. Для розваги пригадаємо оту придуркувату більшовицьку теорійку, згідно якої нарід, – то є ідеал добродійства, а все, що там колись були нашкодили: що ви, що ви, – то ж оті царі, погані люди… А потім вони ж, шахрайська потолоч – куди подітися від власної