Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Зауважимо тільки одне питання, в якому Г. Сковорода теж далеко випередив свій вік. Він був віруючою людиною та не тільки, а ще й добрим християнином. Ставився з повагою й до Біблії, але… в його часи все, що там написане сприймали незаперечно, розуміли дослівно. Нагадаємо, що навіть сер Айзек Ньютон (1643–1727) чимало промордувався над тим, щоб узгодити «Хронологію» єпископа Ешера з тим, що відомо з історії, та науково обчислити вік світу з часу створення його Богом. Та отримав, як ви здогадуєтесь – не надто велике число років, відправляючись від Біблії.
Однак, на відміну від нього та інших сучасників, Сковорода не вірив, що сонце зупинилося на прохання Навіна, або Йордан роздався за бажанням пророка Єлісея, та ясно про все це писав. Він розумів подібне, як символи, намагаючись дослідити їх укрите значення. В цьому, як підкреслив проф. А. Фоменко, він збігається з сьогоднішніми передовими теологами Заходу.
Історичну проникливість нашого філософа відзначає, хіба, провидіння можливих прикрих наслідків того, що ми тепер називаємо дегуманізацією науки, яка вже дещо давалася взнаки в його часи, але ще не звертала уваги сучасників, навіть у технічно розвиненій Європі. Він робить своє попередження у наступних словах (наведемо всього одне-єдине речення):
Я наук не хулю и самое последнее ремесло хвалю; одно то хулы достойно, что на их надеясь, пренебрегаем верховнейшую науку, до которой всякому веку, стране и стати, полу и возрасту для того отворена дверь, что щастие всем без выбора есть нужное, чего кроме ея, ни о какой науке сказать не можно.
(теж там, с. 337)
Ідеться про філософію, яка відкриває людині двері до самопізнання, самодосконалення та внутрішньої гармонії. Яка, одночасно, визначає справжнє місце людини в природі. Що ж, все це теж – цілком слушне та сучасне. Нагадаємо ще раз, що визначення місця людини у світі, Всесвіті, – завжди було центральною проблемою саме східної філософії. На відміну від західної, формальної, суто аналітичної та схильної оперувати не досить чітко визначеними абстракціями.
Є речі нездійсненні, але такі, що їх буває повчально пустити на довілля уяви. Наприклад, а що сказав би великий філософ на щось подібне:
… все, що зараз відбувається з людством, підводить його впритул до виконання лише йому притаманної та передписаної місії – до керування природними процесами на земній кулі, а потім і в навколосоняшному просторі.
(И. Забелин, журн. Москва, № 5, 1968, с. 185)
Правдоподібно, не барячись відніс би цю думку до витворів злоякісного божевілля. І – насправді, яка ж тут потужна параноїдна сублімація одвічного російського месіанства! Саме на таких прикладах підтверджується абсолютна протилежність двох культур.
Розглядаючи філософію як шлях до самопізнання та самодосконалення, а в кінці – гармонійного існування в оточенні та світі, Сковорода надає першорядного значення таким поняттям, як «сродность» або її запереченню – «несродность»; це теж понад цікаво. «Сродность» – то є нахил або хист людини до чогось визначеного, до якогось виду корисної діяльності. Те саме, що слід культивувати в собі, та чим і займатись. Соціальним нещастям, як для людини, так і для суспільства, він вважає «несродность», коли людина (або люди), займаються тим, що їм невластиве, до чого вони від природи не здатні.
Ця «несродность», очевидно, колола вічі вже у Першій російській імперії, де сила давала владу, а влада – власність. Втім, це буде дещо розкрите, як у Доп. 1, так і у Доп. 2.
Приспана трохи у другій російській імперії, – вона візьме реванш потім. Бо саме на «несродності», коли просте володіння партбілетом відкривало людині всі дороги в суспільстві, – було принципово побудоване совєцьке суспільство.
Із чим саме пов’язане таке розповсюдження в російському суспільстві явища «нєсродності», що привернуло увагу освіченого українця, – є цілком зрозумілим. Це, з одного боку, – свавільність російського суспільства та поширення в ньому непрямих стратеґій. Із другого ж боку, це загальний низький фаховий рівень: примітивність в усьому. Обидва чинники не є незалежними, а пов’зані додатнім зворотнім зв’язком. Помітити це характерне явище – універсальної «нєсродності», мав, очевидно, саме Г. Сковорода, який впродовж трьох років спостерігав європейське життя, де ота «нєсродность» бувала радше прикрим виключенням.
Своєрідного верху «нєсродность» сягнула в совєцькому суспільстві, де людина з партбілетом могла керувати чим завгодно, не маючи при цьому жодних фахових знань. Керувати, хоч пожежною командою хоч театром, а хоч і науковим інститутом (такий приклад відомий авторові особисто, ще з довоєнних років).
Не можна заперечувати, що для нас сьогодні, стільки років спостерігаючих гризню за владу поміж лєнінськими куховарками, успадкованими від Третьої імперії, що пнуться керувати нашою Україною, – таке щось, як «нєсродність» – просто б’є у вічі. Робить цей розділ учення великого філософа – особливо актуальним.
* * *
Посмертні пригоди великого українського філософа в Росії, – теж заслуговують на згадку. Хоча б і для того, що ловили його й після смерті, та таки впіймали.
Григорій Сковорода був гідною відповіддю України на виклик віку «Просвіти». Однак, для Росії він – цей вік – пройшов непомітним, – туди не прийшла просвіта, там не знайшлося власних філософів. Не був філософом П. Я. Чаадаєв (1794–1856), достойний продовжувач справи Радіщєва, попри блискучий аналіз російської дійсності у «Философических письмах» (1831). Не був ним і популярний К. Н. Лєонтьєв (1831–1891), який – пам’ятаєте, навчив нас великій мудрості: «Я люблю поліцаймайстера, який підчас пожежі стьобнув би мене по потилиці, щоб я не стояв склавши руки. Без насильства не можна».
Не був філософом і В. С. Соловьєв (1853–1900), хоч обидва були видатними ідеологами царизму. Справа тут у тому, що філософія не можлива без логіки, а ця остання так і не знайшла собі місця, ні в російському дологічному та магічному мисленні, ні в суспільстві. Щоправда, з початку XX ст. стають відомі у світі філософи та публіцисти Д. Мережковський (1866–1941) і М. Бердяїв (1874–1948), але й вони обидва були українці, хоч і приписані до
