Аналітична історія України - Олександр Боргардт

* * *

Із офіційних осіб, засвідчених історією, це був Михайло Ломоносов (1711–1765), майстер на всі руки – «он хімік, он мєханік…», а до того – ще й поет. Але, порівняння його з діячами Французької Просвіти, – не на його користь. Йому не вистачало, можливо, ґрунтовності та фаховості. Із наукових досягнень йому приписують мало не відкриття закону збереження енергії, але це навряд чи слушно. Бо він, тільки й усього, зауважив десь, що коли в одному місці чогось там прибуде, то в іншому, відповідно, поменшає. Та, важко думати, що таку неоцінену мудрість ніхто не помітив би перед ним. Він був різнобічною людиною, запізнілий персонаж Відродження, та писав і вірші. Суто патріотичні, з оспівуванням «досягнень» російської аґресії, а значить неприйнятні для цивілізованої людини. Смішно, наївно та самохвально бринить його недолугий панеґірик і аґресивній мові, «вєлікому і моґучєму», якого в Росії й досі не забули. Він вважав себе вільною людиною та навіть десь прохопився отим «не хочу й самому Богові рабом бути…», але… На рабство у власній країні так і не поглянув оком отієї, вільної людини.

Це було дане іншому – першій російській людині, що не сприйняла та не прийняла багатостолітньої основи аґресивного російського устрою, – рабства та торгівлі людьми: Алєксандру Радіщєву (1749–1802).

Рік Французької революції 1789 був клопітким для імператриці у багатьох відношеннях. В тому числі й деякими виданнями небажаного змісту, для неї – бунтівницьких. Почалося з анонімової книги «Жизнь Федора Ушакова», а до неї додалася стаття в журналі «Собєсєеднік» – «Дискурс о том, что есть сын отечества».

Княгиня Є. Дашкова, президентка Академії та подруга цариці (адже, теж висаджувала її на трон в обхід закону), відразу помітила, що «ета кніжка содєржіт опасниє для нашєго врємєні мислі». Стаття була, – ледь чи не ще гірше.

В авторстві підозрювали одного з 11 стипендіатів імператриці, відправлених вивчати право до Ляйпціґу, – А. Радіщєва. Але – «надлєжащіх мєр нікто нє прінял»; можливо, на часі було не до того.

Але, головним і останнім твором А. Радіщєва стала відома книга «Путешествие из Петербурга в Москву» (1790), яку він намагався видати легально, як це буває у нормальних європейських країнах, але – без успіху, – не пропускала московська цензура. Тоді він подався за дозволом до петербурзького поліцаймайстра Рилєєва. Той (правдоподібно – не читаючи) вирішив, що то є всього тільки щось там географічне або етнографічне (адже – «Путєшєствіє»!), та й підмахнув дозвіл на друк. Але, втрутилась народна пильність, та московські друкарі, ознайомлені з книжкою, друкувати її не стали, побоюючись неприємностей для себе; навіть попри дозвіл легкодухого поліцаймайстра.

Але, автор не знітився. Він позичив гроші та купив друкарський верстат, навчився набирати текст та у травні 1790 надрукував 650 примірників книжки. На продаж пустив тільки 25 примірників, іще 7 подарував друзям. Іще десь з півсотні украли та продали від себе слуги, що допомагали друкувати. Розпочався скандал.

Книга потрапила й до Єкатєріни II, яка її негайно уважно прочитала, та ще й зробила свої зауваження. Її тодішній особистий секретар Храповіцкій доніс до потомства присуд Імператриці: «Це бунтівник гірший за Пугачєва!; він вихваляє Франкліна…»

Справу було представлено Алєксандру Воронцову, брату Є. Дашковой – безпосередньому начальнику Радіщєва. Останній вже 11 липня 1790 (менше ніж через два місяці, – яка оперативність!) був відправлений до Петропавлівської фортеці. Слідство над ним мав проводити такий собі Шєшковскій, мало не особистий кат цариці, той самий, що допитував Пугачєва. Але, цього разу тортур, здається, не вживано, бо у Росії хабарі брали не лише якісь там кати, а можливо – й монархи. Від тортур врятувала письменника його наречена – Єлізавєта Рубанова, розпрощавшись з усіма коштовностями, які мала.

Єдиного російського просвітянина було засуджено до смертної кари через відтин голови, яку сама імператриця милостиво замінила на 10 років заслання у сибірському Ілімі. Це дрібне, навіть у наш час, задуп’я на річці Ілім, притоці Ангари, десь 400 км на північ від Іркутска. Мандрувати туди з Петербурґу доводилось тоді десь півтора роки! Радіщєв пробув там аж до Катькиної смерті 1796, але був цілковито помилуваний лише 1801, по вбивстві Павла I.

Однак, він так ніколи не прийшов до рівноваги та в приступі депресії покінчив самогубством 1802, випивши шклянку азотної кислоти. Так розпорядилася Росія з моральнішим зі своїх синів.

Порівнювати обох антагоністів – неможливо: шльондру й злочинницю проти людства, та письменника-інтелектуала. Єдину насправді гідну людину в Росії XVIII ст., яку ми знаємо.

Але, читачеві можуть бути цікаві й зауваження опонентки Радіщєва. Вона обурюється:

Наміри книжки видні з кожної сторінки, її автор заразився та є переповнений помилками французькими; шукає та знаходить всюди все, що можливо для зменшення поваги до влади та влад, для викликання серед людності незадоволення начальниками та начальством.

То є майже мартініст (масон, О. Б) або щось подібне, має багато знань та читав багато книжок. Налаштований понуро і все бачить у темних чорних фарбах…

Вчуйтеся пильно, чи не ті самі обвинувачення, які продовжували закидати декому й у совєцькі часи: «чєрніт нашу совєтскую дєйствітєльность»?

Та радісно підсумовує, контрастуючи з історичним песимізмом Радіщєва:

Є річчю неспірною, що нема в цілому світі ліпшої долі, ніж нашому холопові у доброго пана.

Та от тільки – де ж отого «доброго пана» взяти?

* * *

У всьому світі колись добре знали добру книжку американки Гарріет Бічер Стов (1811–1896) «Халупка дядечка Тома», видану десь за десяток років перед громадянською війною (1861–1865). Вона відкрила собою цілий потік літератури аболіціоністів (супротивників рабства) та перекладена на десятки мов – інтернаціоналізувала проблему звільнення неґрів на Півдні.

Коли скромну авторку згодом приймав у Білому Домі президент Абрагам Лінкольн, він сказав: «Так Ви й є ота мала жінка, що спричинила таку велику війну?» Він тоді, звісно, дещо жартував, але в цьому жарті була й чимала доля правди.

Книга Алєксандра Радіщєва упала на ідеально безплідний російський ґрунт, та була не лише замовчуваною; але й мало популярною як нелегальне чтиво. Не було в Росії й руху аболіціоністів. Бо дійсно, чи може бути у цілому світі ліпша доля, ніж бути холопом у доброго пана?

Віддамо належне: ті, що прагнули та прагнуть порабити весь людський світ, – не були еґоїстами, погоджувалися з власним порабленням.

А десь через сорок років російський Хлєстаков від