Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

У XII—ХІІІ ст. економічний розвиток міст визначався, в основному, процесами природно-географічного поділу праці. Нерідко регіон, в якому знаходився тільки йому притаманний вид сировини, визначав виробничу специфіку міст. Овруч виробляв і постачав у різні райони Русі шиферні прясла, натільні хрестики, іконки, великі партії шиферних плит для культового і цивільного монументального зодчества. Городеськ був, насамперед, великим центром чорної металургії на півдні Русі, Галич і Стара Руса — організатори виробництва повареної солі. Навіть найбільші — столичні — міста Русі мали певну виробничу специфіку: у Новгороді переважного розвитку набули галузі ремесла, пов’язані з господарською діяльністю; у Києві більш високого рівня досягли склоробство, керамічне і ювелірне виробництва; у містах Північно-Східної і Західної Русі — Володимирі-на-Клязьмі, Суздалі, Галичі та ін. — неабияке визнання мали майстри з обробки каменю, які працювали на місцевій сировині.

Господарської специфічності надавала давньоруським містам і торгівля. Міста, розташовані поблизу важливих внутрішніх і міжнародних торговельних магістралей, росли і розвивались переважно завдяки торгівлі. До них належали Вітачів, Канів, Олешшя, Василів, Туров, Воїнь на півдні Русі, Дорогочин, Берестя, Друцьк і Новогрудок на заході, Ладога, Новий Торг, Коломна, Устюг на півночі і північному сході.

Давньоруські міста відрізнялись не лише економічною основою свого розвитку, але й формами міського устрою. Переважна більшість їх перебувала в залежності від князів і феодалів. Із великих міст лише деякі — Новгород, Псков, Полоцьк — мали відносно розвинуте самоврядування, засноване, проте, не на комунальних формах власності, а на боярсько-феодальних. Місцева земельна знать не тільки не ліквідувала інститут князівської влади, але й не могла без нього існувати.

Більшість давньоруських міст мали статус державних. Це всі міста, які виникали на окраїнах Давньоруської держави, виконували функції опорних пунктів на території підвладних Русі іншомовних народів, вирішували завдання оборони країни від іноземних вторгнень або ж служили перевалочними центрами міжнародної торгівлі: Ладога, Білоозеро, Юр’єв, Корсунь, Канів, Торчеськ, Берестя, Олешшя, Дорогочин, Перемишль, Тмутаракань, міста галицького пониззя.

Аналогічний статус мали всі князівські міста, що перебували в руках державної влади. В умовах нестабільної політичної обстановки, яка постійно змінювалась, князі не тільки не могли надовго закріпити за своїм родом те чи інше місто на правах спадкового володіння, але й обґрунтувати своє власне право на його стіл. Усі вони перебували фактично на становищі тимчасових володарів, державних чиновників, обов’язком яких було управління містом і його волостю.

Писемні джерела дозволяють виокремити ще одну категорію давньоруських міст — церковні. До таких належали Полонний і Синелець на півдні Русі, Гороховець — на північному сході.

Соціальний склад міського населення був досить строкатий, що є характерною рисою середньовіччя. В основному ж воно поділялось на дві головні категорії — міську аристократію і міські низи.

До першої належали князі і бояри, князівська адміністрація, багате купецтво, заможні ремісники, вище духівництво. У центрі міст їм належали просторі садиби, до складу яких входили житлові хороми, господарські приміщення, будинки дворових людей і челяді. Князівські двори, особливо в столичних містах, мали кам’яні палаци, оздоблені фресками, різним каменем, майоліковою керамікою. Рештки кам’яних палаців виявлено у Києві, Чернігові, Переяславі і деяких інших містах.

У руках князівсько-боярської верхівки міст зосереджувались великі багатства. Про їх розміри можна судити на підставі коштовних скарбів, знайдених на території боярських і князівських осель багатьох давньоруських центрів. У Києві виявлено близько 60 скарбів, переважна більшість яких припадає на аристократичну частину міста. Скарби складались звичайно із золотих і срібних прикрас — гривен, колтів, браслетів, намиста, сережок, персців, різних підвісок, монет тощо. Деякі з них мали князівські діадеми і барми. Усі предмети відзначаються художньою досконалістю. Розміри скарбів були різними — від десятків до кількох сотень предметів.

Великі давньоруські міста, як правило, мали по кілька монастирів, значну кількість храмів з численним кліром. У Києві в X—ХІІІ ст. було 10 монастирів, серед яких найбільший на Русі — Києво-Печерський, у Галичі — п’ять, Чернігові — три, Переяславі — два, Володимирі-Волинському і Новгород-Сіверському — по одному.

До другої категорії міського населення належали ремісники, дрібні крамарі, челядь. Більша їх частина у X—XI ст. залежала від своїх хазяїв і мешкала на їхніх садибах. У ХІІ—XIII ст. різко зростає у містах кількість особисто вільного населення, місцем проживання якого стають посади.

Значну частину міського населення на Русі становили робітники, зайняті в сфері сільськогосподарського виробництва. У малих містах їх питома вага була визначальною, у великих — досить помітною. Аналіз писемних й археологічних джерел показує, що безпосередній зв’язок з сільським господарством мали практично усі міські населені пункти.

В цілому давньоруські міста являли собою соціально-економічні, політичні й культурні центри, де зосереджувались вищі матеріальні і духовні надбання народу. Впродовж усієї своєї історії вони найтісніше були пов’язані з сільськогосподарським виробництвом, яке забезпечувало їх поступальний розвиток, були осередками ремесла і торгівлі, державної влади і управління. Напередодні монголо-татарської навали найбільші давньоруські міста досягли високого європейського рівня розвитку, але цей поступальний процес був насильно зупинений азіатськими зайдами.

Глава 7

Ремесло

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства посідало ремесло. Дослідження Б. О. Рибакова, Б. О. Колчина, Ю. Л. Щапової, Т. І. Макарової, Г. Ф. Корзухіної, Г. О. Вознесенської та інших археологів показали його високий технічний і технологічний рівень, широку спеціалізацію[708]. Головними центрами ремісничого виробництва були давньоруські міста, окремі галузі розвивались в феодальних замках і селах.

Провідною галуззю ремесла була чорна металургія, яка разом із землеробством становила основу економічного розвитку країни. Залізо добувалось із болотних руд, на які багата територія Київської Русі. У деяких місцевостях Полісся руди мають високий (від 18 до 40) процент заліза. Плавилось воно в спеціальних сиродутних горнах, залишки яких виявлені в багатьох пунктах. Як правило, залізоробне виробництво, що мало безпосередній зв’язок з ремеслом міст, знаходилось за їх межами. Основуючись на свідченнях писцевих книг XV—XVI ст. Б. О. Колчин дійшов висновку, що металургійна промисловість в часи Давньої Русі була виключно сільським промислом, який зберігав общинний характер[709].

Давньоруські міста одержували продукцію чорної металургії не тільки через ринок або відчуження продукції общинних домників на користь феодала. Виплавкою заліза займались і вотчинні ремісники, які проживали у сільських помістях, але поставляли продукцію князівським і боярським майстерням у містах. Очевидно, вже в давньоруські часи у металургійному виробництві мало місце так зване відхідництво. Розкопки поселень металургів X—XII ст. в заплаві р. Тетерів засвідчили їх сезонний характер[710].

Відомі на