Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Чи розумів він, другий політик України після Виговського (та перед Орликом), – усі непереборні труднощі на своєму шляху до миру? – можливо, але він уперто тримався свого, – їздив, зустрічався, писав, переконував…

Він розумів, схоже, причини невдач Петра Дорошенка, який збирався опертись на експансивну великодержаву, та стисло обмежувався Кримом, розглядаючи його (й цілком слушно), як буфер між Україною та Туреччиною, але…

Але, чи помічав він, що між Кримом та Україною встала непорушна стіна дикого православ’я – одного з неостанніх знарядь московської агресії? – чи знав про свідомий героїчно-геноцидний вчинок Івана Сірка?

Наскільки розумівся Петро Іваненко на політиці, показують складені ним документи. Наведемо уривок із одного з перших його листів до запорожців – 1691:

Не дивно, коли з нами ворогує хан Кримський: ми з давніх давен чинили шкоду Кримській державі, так робимо й тепер. Але дивними є вчинки московських царів: не мечем набули вони нас, а наші предки добровільно їм піддалися заради віри християнської. Переселивши з правого боку Дніпра на лівий наших людей, москалі обсадилися нашими людьми від усіх ворогів, так, що звідки би ці не прийшли, – будуть палити наші міста та села, кращих людей забирати до полону, а Москва буде від них у безпеці, за нами, як за стіною. Та, не завдовольняється цим Москва, а силкується всіх нас обернути на своїх невільників та холопів.

(Н. И. Костомаров, Мазепа, Москва, 1992, с.65)

Яка ж неймовірна далекоглядність та політична зрілість, просто не до віри для рівня України того часу!

В липні того ж 1691 відбувся перший похід із Криму до Січі в супроводі татарського війська, але отаман Іван Ґусак страхався гніву Мазепи, та приєднати Січ не насмілився, хоч і відпустив до Петрика охочих, які обрали його своїм гетьманом. Разом вони вирушають на північ, та хутко, не зустрічаючи опору, дістаються Орелі та Ворскли.

Мазепа панікує, благає Москву надіслати на допомогу війська Шєрємєтьєва та Барятінского, висилає назустріч бунтівникам чотири свої полки. Одночасно розповсюджує універсал, де пнеться довести, що краще жити москальськими рабами, але «у мирі та злагоді», ніж знову наражатися на «усобіци, бєдствія і разорєнія». Аргументація – що казати, типово малоросійська, знайома нам уже триста років. Але вона, схоже, – діяла й тоді.

До речі, зазначимо тут кричущу несправедливість істориків до цієї людини. Чомусь ці заслуги гетьмана Івана Мазепи у створені самої концепції – ігноруються істориками, а – шкода.

Нагадаємо, на всякий випадок, що татари йшли не воювати за визволення України від Москви, а лише охороняли Петра Іваненка та його людей. А вже в разі повстання, – приєдналися би до військових дій проти Мазепи та росіян. Але, дочекатися чогось подібного їм так і не судилося.

Поскубавши якось-такось «русскіє городкі» на Самарі та Орелі, Іваненко вимушений відступити: татари повертаються до Криму, бо там спалахують якісь династичні незгоди. Це – старий звичай степових народів; свого часу так врятувалася Європа, коли Бату-хан відвів монгольські війська додому з нагоди смерті кагана Уґедея.

Мазепа, пересидівши татарів, суворо розправився з тими посадовими особами (а було їх – чимало), які вітали прихід Петра Іваненка, та зробив поступки щодо шинків та оренди: дозволив гнати горілку вдома – з нагоди хрестин або ж весілля. Для тодішніх малоросів то було як дар з неба; хоча ніхто з них так, мабуть, і не задумався, не здогадався, що то дарунок їм не від гетьмана, а радше від «зрадника Петрика».

А тим часом ханом Криму учинився Селім-Гірей – принциповий ворог Москви, та знову підтримав велику справу Петра Іваненка. В січні 1693 він виряджає свого зятя Нуреддіна в новий похід з Іваненком та його «воровскімі казакамі», як іменує їх патріот Н. Костомаров. Але й другий похід не приніс очікуваного: нарід не приєднався до гетьмана, що був проти Москви. Нарід на той час, так би мовити, – самоліквідувався. Обрав собі ще тоді – у Переяславі, – долю вола в російському ярмі. А на це, що ж тут і сказати? – «варт віл свого ярма», як казала потім наша Леся. От тільки й різниці, що на відміну від нормальних волів ці не ревтимуть навіть при порожніх яслах… Навіть Батурин переблимають…

Зігнила, та як бачимо, на той час остаточно, – й колишня Велика Січ Запорізька, що «стала на довольствіє» від московських царів, яка була такою впливовою ще за Конашевича. Бо, таке щось може мати сенс – єдино, коли воно відстоює незалежність нації. Коли пізніше (за якихось вісім десятків років) Єкатєріна II назве її «гнєздом бунтов», – це вже буде чистісінькою брехнею: які там, прости Господи, бунти! – де, коли, проти кого?

Третій та останній похід Петра Іваненка на батьківщину, яка не бажала жодної незалежності, бо, доводив нам Н. Костомаров:

«…в Малороссии все, старшие и меньшие, живут счастливо, в изобилии и довольстве, никто никого не насилует, никто ни от кого не терпит».

(теж там, с. 78)

– відбувся 1695, та був уже походом військовим. Чимало було попалено російських укріплень та панських фольварків, але нарід… Він не забажав приєднуватися до «басурманів» більше, ніж будь-коли, та вони, зробивши свою справу, відправились додому.

Поґотів, сам московський агресор перейшов у наступ, відбувся 1695 отой перший похід Пєтра на Азов, де він обробився по самі вуха.

* * *

У другому поході, через рік, він таки спроможеться загарбати Азов, бо передбачливо прихопить із собою 15 000 козаків, половину яких, за своїм звичаєм, покладе трупом при штурмі фортеці. Але тих, хто врятувався – щедро нагородить: по 1 рублю на брата – все ж більше, ніж «Спасібо, хахлєнок!» Що ж: «варт віл свого ярма»…

* * *

Того ж 1695 Мазепа зі своїми козаками візьме для Росії другу, західну фортецю Кизикирмен: чи не єдиний здобуток цього, доволі ялового воєначальника.

Він давно призначив винагороду за голову Петра Іваненка, та нарешті – на початку 1696, – це спрацювало. Іваненка убив якийсь волоцюжний козак Яким Вечірка, але нагороди так і не отримав, – убивцю відловили татари та з витонченою жорстокістю закатували.

Так закінчилася історія Петра Іваненка, своєрідного українського політика, що за відсутністю власного народу – вимушений був спиратися на чужий. Те саме 1708 повторить його запеклий ворог Мазепа, та що вже тут було трагедією, а що фарсом, – хай кожний вирішує на власний розсуд.

Доповнення 8

Гетьман Пилип