Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Основним типом, за топографічним розміщенням, був прирічковий, характерний як для лісової, так і лісостепової смуг. До нього ж примикає і мисовий тип, коли поселення пристосоване до особливостей місцевості: на мисах у місцях перехрестя дрібних річок, ярів, уступах корінного берега, а також мисах, що утворені поворотом річки[673]. Ще одним типом поселень були ті, що розташовані на дюнах, пагорбах, останцях у заплавах річок та серед численних болотних ґрунтів, що особливо помітно у Поліссі. Ці особливості розташування останніх пояснюються природним ландшафтом смуги, необхідністю захисту поселень від надмірної вологи. Звичайно мисові та дюнні поселення не могли бути великими, їх площа була обмежена природними умовами, що створило несприятливі тенденції до їх зростання і розвитку планувальної структури.

Близькість поселень до річок та водоймищ була зумовлена насамперед характером господарства: використанням староораних алювіальних ґрунтів уздовж річок на підставі техніки розпушування, заплавних луків для пасовищ та добування заліза, потребою у природних водоймищах у мисливському та рибальському промислах, побутових витратах води, коли штучні джерела-криниці ще не увійшли у побут мешканців. Крім того, річки були важливими шляхами торговельних контактів, збирання дані. За річками були поставлені й погости («по Мсте и по Луге»). По річках проходили й інші сполучення середньовіччя, а також розселення та переселення мешканців.

За картографуванням поселень, особливо під час суцільного обстеження регіонів[674], а також за результатами археологічних досліджень простежується певна ритміка формування поселень. Так, зі 120 селищ IX—XIII ст. у межиріччі Дніпра та Десни в IX—X ст. виникло 40 неукріплених поселень, у XI—XIII ст. — 27[675]. Схожий ритм виникнення поселень відзначається і в інших регіонах Південної Русі.

Наприкінці IX — на початку X ст. скупчення поселень включали від двох до 10, інколи й більше селищ, площа яких у середньому інтервалі становила 0,5—10 га і більше. На поселеннях фіксується формування двох зон. Зона житлової забудови індивідуальних родин складалась з житла, господарських будівель, ям, а в зоні суспільного користування сільської общини-верві знаходились господарські будівлі та ремісничі комплекси (інколи сезонні).

Житлово-господарська зона індивідуальної забудови мала рядкове або безсистемне планування відповідно до топографії місцевості з перевагою першого. Суспільна зона господарсько-ремісничої діяльності не мала чіткої системи планування і, як правило, займала непридатні або незручні для житлової забудови ділянки території, здебільшого пониззя, заплавні луки.

Житла IX—X ст. заглиблені, площею від 7 до 12 м2, інколи більші. За плануванням квадратні або прямокутні, зрубної та стовпової конструкції. На більшості території України простежується наявність обох типів, але, наприклад, у Закарпатті мають місце виключно зрубні будівлі[676]. Наприкінці IX — у X ст. зберігаються локальні прояви конструкції опалювальних пристроїв, що пов’язано з етнічними ознаками різних слов’янських племен, які увійшли до складу Давньоруської держави. Це печі-кам’янки древлянського населення Полісся, хорватів Північної Буковини, тиверців та уличів Південного Подністров’я, Середнього Дністра і Пруто-Дністровського міжріччя, різноманітні опалювальні пристрої від печей-кам’янок до глинобитних — полян Середнього Подніпров’я, волинян міжріччя Західного Бугу, Прип’яті та Случі, переважання глиняних печей та наявність відкритих вогнищ Закарпаття, конструктивно різних глиняних печей сіверян у басейні Десни, Сейму та Сули[677].

Серединою X—XI ст. датується розвиток другого етапу поселенської територіальної структури. Це формування гнізд поселень, які вже складають замкнену систему, значне збільшення їх кількості. Зберігається попередній зональний розподіл поселень на житлову та господарсько-ремісничу зони, продовжується його подальший розвиток — це металургійні комплекси з виробництва заліза, керамічні майстерні, дігтярний та смолокуренний промисли та ін.[678]. Житла цього етапу заглиблені, але спостерігається тенденція до зменшення глибини котловану, збільшується площа жител.

Третій період розвитку територіальної структури поселень, що простежується з кінця XI — початку XII ст. характеризується істотними змінами. Зростає загальна кількість поселень. Це призводить до поступового розмивання гнізд, що фіксується за картографуванням. Площа поселень зменшується в середньому в 1,5— 2 рази. Але інтенсивне господарське освоєння території продовжується: відбувається розселення з берегів великих річок у басейни малих, у сільськогосподарський обіг надходять додаткові угіддя. Мають місце суттєві зміни у домобудівництві: житла наближуються до наземних, збільшується їх площа до двох і навіть трьох приміщень, печі частіше глинобитні. Відомі і житла на житлових або нежитлових підклітах, а також такі, одне з приміщень яких було житловим, друге — ремісничою майстернею. У другій половині XII — першій половині XIII ст. вищезгадані тенденції зростають. Для цього часу характерні наземні житла на підклітах або без них, розмірами 20—30 м2 і навіть більше. Опалювальні пристрої — глинобитні печі на каркасі.

У безпосередньому взаємозв’язку з розвитком планувальної структури здійснюється і соціально-історичний розвиток давньоруського села. Як встановлено за матеріалами писемних та археологічних джерел, уже в X—XI ст. відбувається формування дворів, що набуває поширення у XII ст. на всій території Південної Русі. Разом із збільшенням площі садиб, зменшується їх чисельність, формується тип малодвірних поселень.

Назва «двір» як позначення окремої житлово-господарської одиниці різних верств феодального суспільства досить часто трапляється на сторінках писемних джерел. У текстах про події, пов’язані з дворами князів та інших феодалів, переважно йдеться про право феодальної власності і його захист. Уже у вищезгаданому тексті про реформи княгині Ольги вказується на наявність князівського володіння — села Ольжичи. В іншій відомій статті 975 р. Свенельд переказує Ярополку: «Поиди на брат свой і прийми волость його»[679]. Ретельний аналіз писемних джерел і археологічні дослідження[680] приводять до висновку про активне формування князівських та боярських володінь з X ст., яке було остаточно закріплено в «Руській Правді» у XI ст.

Одні з найраніших сільських садиб-дворів відкрито на селищі «Криниці» поблизу с. Новий Білоус на Чернігівщині, що належало до князівських поселень. У літописі князівські села по р. Білоус згадуються під 1148 та 1152 роками. Їх належність до вотчини Чернігівських князів й донині добре зберегли стародавні топоніми: «Князино Селище», «Княгинено», «Ольжине». Садиби селища «Криниця» займали площу 900 і відповідно 560 м2. Вони складались з житлової будівлі, 7 господарських приміщень і господарських ям (17 та 10 відповідно)[681]. Садиби датуються кінцем X — першою половиною XI ст., але за складом забудови неважко впізнати в них риси, які будуть характерні для пізнішого часу, що засвідчено літописом. Князівське село середини XII ст. налічує: церкву, двір князя, двори інших мешканців села, господарські будівлі (братниці, погреби, гумно та ін.).