Аналітична історія України - Олександр Боргардт

(С. М. Соловьев, История России с древн. времен, Москва, 1995, т. 13, с. 274).

Славну постать полковника Івана Сірка добре домальовує випадок, якого наводить нам один з українських істориків:

Сірко вивів зі свого нападу на Крим масу полонених і між іншим – «тум» – мішаних у Кримі від співжиття християнських невільниць з татарами. Але по дорозі Сірко запропонував «тумам» повернутися, хто забажає, а потім наказав козакам наздогнати тих, що повертаються та перебити їх. Потім поїхав сам подивитись, чи виконано достеменно наказ і звернувся до трупів з такими словами: «Вибачайте нам, брати, а самі спіть тут до Страшного суду Господня натомість розмножуватися вам у Кримі поміж басурманами на наші християнські молодецькі голови та на свою одвічну без хрещення погибель».

Це посилання зі Самійла Величка – «Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке, Санкт-Пб, 1720», наводить Олександра Єфименко у своїй «Історії України» та супроводжує наступним коментарем:

Епізод «винищення тум», що супроводжував цей похід – якщо його не вигадав малоруський літописець Величко, – чудово дорисовує цю типову фігуру, без сумніву варварську, але в той же час повну самовідданої любові до батьківщини та наївної дитячої віри.

Так, так… що ж тут іще додати?

Однак, щодо віри – то дозволимо собі не погодитись. Бо, свідомо дикунське та антилюдське, – зовсім не є «наївно дитячим», це – щось набагато гірше…

* * *

Козак Петро Іваненко, або як його називали – «Петрик», з’явився на Січі 1691, маючи надію за допомогою практично незалежних іще від Москви запорожців, – визволити від москалів Україну; зробивши її незалежною державою. Про щось подібне – нагадаємо, перед ним турбувався лише Іван Виговський. Він походив із Нових Санжар на Полтавщині – старший канцелярист Генеральної військової канцелярії, зять генерального писаря Василя Кочубея та людина, добре відома гетьману Мазепі. Прибув же він на Січ, як сповіщає нас відомий Д. Яворницький, з наступною метою:

Маючи живу, неспокійну натуру, легко захоплюючись, але водночас уважаючи себе покликаним до великих справ і надзвичайних подвигів, Петрик склав собі план відірвати за допомогою Криму й Туреччини Україну від Великої Росії, зробити її незалежною від Москви й дозволити кримчакам походи на міста Російської держави. Своїми діями він хотів повторити дії гетьмана Петра Дорошенка, який кілька років тому намагався здійснити такі задуми.

(Д. І. Яворницький, Історія запорізьких козаків, Львів. 1992, т. III, с. 76)

Втім, будемо справедливі, підбивав він запорожців не лише проти Росії, але й проти царського ставленика, гетьмана Мазепи, якому закидав надто велику поблажливість щодо шинкарів, так і пораблення простих українців наданням земель та привілеїв козацькій шляхті. Мазепа про все в Україні стало відписував до Москви, сповіщаючи про події та запрошуючи інструкцій. Доповів і про докори Петрика. З цього приводу цитований автор пише:

Уряд звернув увагу на те, що як Петрик, так і запорожці вказували на те, що на Україні є два лиха: віддають в оренду шинки й надають чиновникам маєтності чи землі разом з людьми. Гетьман Мазепа відповів на цей запит, що оренда, так ненависна українському народові через євреїв, необхідна для здобування грошей на воєнні видатки, але що про заміну цього способу збирання податків Україна давно дбає і чекає відповіді від старших і менших осіб самого народу. Щодо земель гетьман відповідав, що маєтності, надані чиновним людям за царськими указами, не можна відібрати; а маєтності, надані гетьманськими універсалами, можна й відібрати від тих чиновників, котрі не є при справах чи чомусь непридатні до служби. В основному про такі маєтності й клопоталися запорожці.

(теж там, с. 106)

Але, запорожці, як звичайно, не надто квапились про незалежність, розмірковуючи: а, що вони можуть від цього мати? А цар, час від часу, щось їм підкидав: як не по парі золотих на кожного, то хоч по парі чобіт…

Не без певної цікавості зустрічаємо тут оте, так знайоме нам сьогодні (через три століття!) – «гроші на воєнні видатки», що здобуваються через посередництво шинків – на торгівлі горілкою. Адже, ота «компанія по борьбє с пьянством», затіяна колись горбачовськими недоумками, – саме й сприяла тоді «дєфіціту бюджєта». Внаслідок якого була програна гонитва озброєнь, а згодом розпався й СССР…

Так нічого від запорозьких співвітчизників і не вшкуравши, Петро Іваненко подається на другий бік, до татарів, до Кизикирмену (Берислав), а потім і до самого хана. Там його вислуховують з усією повагою та, попри відсутність офіційних повноважень, – укладають з ним проект можливої угоди, договір про вічний мир запорожців із Кримським ханством, досить цікавий за змістом. Як там писалося, наприклад:

Між нами, Військом Запорізьким, і царством Кримським, буде вічний мир і братерська згода, ми боронитимемо один одного від усіляких, з якого боку вони не наступали, неприятелів, і кому буде найсвітліший хан його милість і все Кримське царство приятелем, тому й ми будемо приятелем, а кому буде неприятелем, тому й ми неприятелем, а свавільних людей приборкувати з обох боків правом призвоїтим.

(теж там, с. 87–88)

З цим Іваненко знову побував на Січі та призвів там до великої смути. Почувши про це, як пише Д. Яворницький, запорожці «знову поділилися навпіл»: на голоту (з Петриком), та «людей поважних» (проти). Автор, вірнопідданий наслідувач Н. Костомарова, – більш за все остерігається кидати найменшу тінь на безоглядну вірність запорожців московському царикові; з великою неохотою визнаючи оте – «навпіл». Та всіляко гудячи оту, недобру половину – «ізмєнніков царю», називаючи часом і «покидьками».

Ми сьогодні можемо ствердити лише всю унікальність подібного документа, рівного якому не знайти й в історії Європи: для нас – батьківщини права, забутого на сході з кінця монгольських часів. Там уже 1632 виходить найґрунтовніша праця Гуґо Ґроціуса (1583–1645) – De iure belli ac pacis (Про право війни та миру). Великий прихильник миру поміж народами, Ґроціус визнає можливим (радше – законним) воювати з трьох причин: захисту свого, повернення захопленого свого та покарання за злочин. Він не знає, щоправда, що на окраї світу та Європи вже є країна, яка ніколи не воювала з перелічених ним причин, а – тільки й незмінно – за захоплення чужого. Не приходить він іще й до думки про можливість вічного миру між народами.

І от – поруч із такою країною, що воює тільки й незмінно за захоплення чужого, з’являється на світ велика людина, що пропонує одвічний мир між сусідніми народами! – та ще й спрямований проти чужої агресії, однаково небезпечної для обох! Він був максималістом, невиправним