Аналітична історія України - Олександр Боргардт

З «інородцєв» же брали податки навіть за шлюб або народження дитини. Як пише з цього приводу історик:

Треба тільки дивуватись, як могли «прожєктєри» і «прібильщікі» проґавити податок на похорон.

(теж там, с. 132)

Цар, в інтересах «російского царства вєлікого», всіляко потурав доносам, та за нього руські люди клопоталися доносячи одне на одного – нічим потім за совєтів. При цьому з часом пільги доносителеві, легальні та законні, – нарощуються. Від наслідування 1/3 майна (2/3 – цареві), та аж до… Дійшло того, що був прийнятий закон, за яким доносчик на «злоумишлєнніка», скажімо – «дворовий чєловєк» генерала або сенатора, коли донос був визнаний правильним, – мав право не лише на все майно «прєступніка», але й на його чин та звання. Тобто, звичайний мужик міг стати таким шляхом генералом же або сенатором. Так, чи хіба це не верх царської дурості?

Бо цей закон прямим текстом свідчить, що у тодішній Росії, для обійняття самої високої посади – не було потрібно нічого. Ні звань, ні освіти; навіть того, що завжди вважалося за синонім цього всього, – родовитості. Нищівне свідоцтво.

Разом із тим, наш автор меланхолійно зауважує, що:

…казнокрадство і хабарництво сягнули розмірів, небувалих раніше, – хіба тільки після…

(теж там, с. 197)

* * *

Але, що ж там іще полишилось нам від отих прославлених брехливою офіційною історією «пєтровскіх реформ»? – ага, реформа освіти. Що до неї, то наш історик теж не надто нею запалюється, ставиться радше скептично. Бо, насправді:

Укази 1714 р. уводили до історії російської просвіти цілком новий факт: обов’язкове навчання «мірян». На кожну губернію призначено було всього по два вчителі, що вивчили географію та геометрію. «Цифірь», початкова геометрія та деякі відомості з закону Божого, вміщені до тодішніх букварів, – от і весь склад початкового навчання, визнаний достатнім для цілей служби; поширення його пішло би на шкоду службі.

(теж там, с. 79)

Останнє, з точки зору реформ, бринить особливо взрушуюче. Отже, як бачимо, сам імператор, не надто переобтяжений освітою, остерігався переобтяжувати нею й своїх підданих.

В цьому – освіті, як і у всіх військових авантюрах царя, не обійшлося (поґотів, просто нічого не вийшло би) – без українців.

Бо, як написав колись вірний апологет Пєтра:

Перенесення київської вченості до Москви було важливішою подією в історії російської освіченості XVII століття.

(Н. И. Костомаров, Исторические произведения, Київ, 1989, с. 313)

Він, щоправда, має тут на увазі освіченість богословську, але те саме стосується й будь-яких галузей освіти; без найменшого виключення.

Отже, у розгляді та оцінці цієї, мало не першої в російській історії особи, ми дійшли певного кінця. Висновки може зробити читач. Хіба що, заради контрасту та читацької ж розваги, – наведемо опінію особи, яка в Росії в своїй галузі принаймні, та з так само крихкими підставами, – вважається не меншою від Пєтра на троні: поета А. Пушкіна. Наділеного не тільки й не стільки поетичним даром, доволі скромним, – як усе отією ж, одвічно російською «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», не чужим котрій був, як ми вище переконалися, його сталий улюбленець – «вєлікій рєформатор»; та – з не меншими амбіціями. Отже, милуйтеся:

Самодержавною рукою

Он смело сеял просвещенье,

Не презирал страны родной:

Он знал ее предназначенье.

То академик, то герой,

То мореплаватель, то плотник,

Он всеобъемлющей душой

На троне вечный был работник.

З кінцем пєтровського царювання співпадає знаменна історична подія. Року 1721 з мапи Європи зникає одна держава та з’являється друга: замість царства Московського – Російська імперія. Важко було би проти цього щось заперечити, якби не назва. Бо, Россія – то не більше, як візантійська (або латинська) назва Русі (або – України). Але, треба ж якось називати й Україну, та вона перейменовується на Малу Росію, або Малороссію; цей термін – теж крадений, та займаний з одного з документів Болеслава Мазовецького, відносно дещо іншого терену. Тоді ж, природно, з’являється й нечувана перед тим Велікороссія.

А все це, разом, є вже беспрецедентне історичне шахрайство. Бо, з остаточним позбавленням України незалежності, – агресором присвоюється її колишня назва; а значить – присвоюється і вся історія. Злочин зі злочинів; останній злочин «реформатора».

Доповнення 6

«Заповіт Пєтра I»

На початку XIX ст. на Заході було оприлюднено так званий «Заповіт Пєтра I», для чогось поспіхом оголошений фальшивкою. Схоже, що вже на той час західні простачки годувалися відомостями про Росію, що поставлялися російською розвідкою, яка вже в пєтрівські часи діяла там із більшою свободою, ніж у себе вдома (пригадайте викрадення Войнаровського). Приписувано цей документ, ясна річ, і «козням Наполєона».

Але, краще навести самий документ, поґотів, він є досить стислим та схематичним.

1. Належить впроваджувати в Росії європейські звичаї та форми керування. Не зупинятися ні перед чим, навіть – силою.

2. Тримати імперію в стані сталого напруження, ангажуючи її до все нових воєн, аби загартовувати солдат та не давати передиху підданим.

3. Усилюватися щодо поширення кордонів Росії, власне – на півночі та на півдні.

4. В Англії, Данії й Бранденбурзі підсилювати настрої проти Швеції, аби тамішні двори дивилися крізь пальці на російську здобич.

5. Зацікавити Австрійський двір щодо вигнання турків із Європи та під таким приводом утримувати у себе сталу армію й будувати сточні на берегах Чорного моря, поступово посуваючись у бік Константинополя.

6. Підтримувати стан анархії у Польщі, впливати на перебіг сеймів та вибори монархів, а в кінці цілковито підпорядковувати її собі.

7. Утримувати якнайліпші стосунки з Англією.

8. Шляхом війни допровадити до упадку Персію, а потім опанувати левантинську торгівлю, оскільки торгівля з Індією має світове значення.

9. Втручатись, не перебираючи засобів, у європейські справи, зокрема – поміж окремими німецькими державами.

10. Підтримувати добрі стосунки з Австрією, казати вголос про її керівну роль серед німецьких держав та в секреті збирати опозицію проти неї.

11. На дружини великих князів обирати княгинь німецьких, збільшуючи в такий спосіб вплив на перебіг середньо-європейських подій.

12. Розширювати впливи на православну людність поза межами Російської імперії, приймаючи опіку над нею, щоб таким шляхом підпорядкувати собі Туреччину а потім Польщу.

13. Допровадити до війни поміж Францією та Австрією, в котрій повинні взяти участь усі європейські двори і пам’ятати, що у тій війні буде йтися про панування над континентом, а пізніше – над світом.

14. Виступити на боці Австрії, а потім перекинути «орди азіатов» до Європи.