Аналітична історія України - Олександр Боргардт
А тепер поставимо на суд читача наступну опінію з тієї самої книги за якою ми навели текст «Заповіту Пєтра I»:
Багато чого можна закинути Пєтрові I, але не можна його звинувачувати щодо браку політичного реалізму, а дискутований документ власне й указує на брак його у автора.
(В. Серчик, Петр I Великий, Варшава., 1977, с. 244)
Те, що тут написане, схоже на суті дурниці; бо так могла би писати людина, хіба, XVIII ст. Бо можна довести, як двічі два, що цей «Заповіт» не тільки не позначений браком політичного реалізму, але й здійснювався неухильно, в міру сил вічно трухлявої імперії. На 100 %, зокрема, щодо батьківщини цитованого автора.
Отже, пробіжимося по окремих пунктах.
Пункти 1, 2. Коментарів просто не потребують, бо досконало віддзеркалюють стан речей в епоху самого Пєтра, як і його не раз декларовані ним же особисто спрямування.
Пункт 3. Поґотів не викликає застережень, бо терени, загарбані Росією, – стало поширювалися, як за Пєтра, так і потім, аж по 1913. Потім імперіалістичні совєти не вгамувалися, пішли навіть на підпал Другої світової, щоб повернути собі втрачене. Та, не тільки його повернули, але чимало й прихопили нового. Поставивши ногу навіть на інших континентах. Тепер знову втрачено чимало, але…
Можна не мати сумніву, що наступні покоління росіян, як і раніше, не прагнутимуть жити як люди, а покладуть мільойони життів на те, щоб панувати над іншими, щоб догарбати світ.
Пункти 4, 5. Все так, все було, не за Пєтра, так після; єдино – долізти до Константинополя так і не змогли, не судилося. Може за В. Жіріновского або Б. Бєрєзовского пощастить…
Пункт 6. Підпорядкування Польщі, це те, чого все життя прагнув дуркуватий реформатор, але здійснила лише його вірна учениця Єкатєріна II, своїми поділами Польщі.
Пункт 7, 8. От тут ми маємо дещо цікавіше. Бо Пєтр і утримував саме такі відносини з Англією, та саме вона несе пряму історичну відповідальність за північні набутки Росії, хижак хижака зрозуміє завжди, але…
Не забудемо, що на часи Пєтра I Англія була для всіх інших в Індії лише торговим конкурентом, не маючи там своїх власних володінь Ситуація різко змінилася, коли 1757 Роберт Клайв військовою силою захопив Бенгал, Біхар та Оріссу, поклавши початок англійським колоніальним володінням на півострові. З того часу Англія та Росія стають ворогами, бо Росія теж прагне прихопити, або «добровольно прісоєдініть» Індію, та про це в Росії відверто писатимуть уже на початку XIX ст. Дещо примирить двох імперіалістичних розбійників тільки спільна небезпека від Наполеона, але – не надовго.
Так, чи дійсно отой «Заповіт Пєтра» – то всього тільки наполеонівська фальшивка?
Пункт 9, 10. Що ж, саме так, точнісінько так воно й було. А Росія з Австрією після Наполеона, й насправді, – придушили та закайданили мало не всю Європу, аж до «вєсни народов» 1848, коли десь та щось і дійсно зрушилося.
Пункти 11, 12. Саме так, точнісінько так воно все й було. Аж до самого 1913. Ні додати, ні відняти.
Пункт 13. Тут, схоже на те, або «заповіт» і насправді передбачив наполеонівські війни, або це й дійсно фальшивка, складена вже по них. Однозначно вирішити цю альтернативу, зрозуміло, неможливо.
Пункт 14. Можливо, щось подібне могло й плануватись, цілком у дусі недоумкуватого реформатора, але… наступним «радєнієм государства Російського» ці «орди» було настільки скорочено, що відпало й саме питання.
Отже, загальний висновок може бути, єдино, такий, що російська політика впродовж наступних двох століть (!) по Пєтрові, – на 90 % відповідала напрямам цього документу, але – чому? – чи, може, ішла слідом чужоземної фальшивки?
Чи може такий «Заповіт Пєтра I» – насправді існував?
Чи це не набагато простіше припущення?
Доповнення 7
Хоробрий полковник Іван Сірко і «зрадник Петрик»
Доблестями полковника Івана Сірка надміру захоплюється Д. Яворницький у своїй «Історії запорізьких козаків», Львів, 1992. Ця людина й насправді знайшла собі видне місце в подіях в Україні після зловісного 1654, та була відома мало не тридцять років по тому. Втім, коли він пише, що «українські історики порівнюють його з Чінгіс-ханом чи Тамерланом» – то це не слід сприймати серйозно: або він тут щось перебільшує, або в українських істориків, як часто буває, клепки в голові бракує. Полковник Сірко був простою людиною з Мерефи на Харківщині та навіть не умів писати; а тому мабуть, і не визнавав законів: «Нужда закон зміняє», як він казав. Але, ознайомимося, на початку, з короткою загальною характеристикою українського історика:
Проживши все своє життя на війні, Сірко водночас відзначався великодушністю й рідкісною безкорисливістю, тому ніколи не переслідував слабкого ворога, а після війни ніколи не брав собі військової здобичи. На війні він був самовіддано хоробрим і на диво винахідливим: він умів із десятками козаків розбивати сотні ворогів, а з сотнями молодців перемагати тисячі неприятелів. Ім’я його як ватажка оповите ореолом цілковитої непереможності, тому вороги боялися його як вогню, він був для них гіршим за бурю, за моровицю. Найбільше діставалося від Сірка ворогам Христової віри: мусульман Сірко ненавидів усією своєю козацькою душею і всім своїм щирим козацьким сердцем. Запорожці вірили, що чим більше хтось уб’є «бусурманів», тим певніше потрапить він у царство боже; у Сірка ця віра була ще сильнішою, ніж у когось іншого.
(Д. Яворницький. Історія запорізьких козаків, Львів, 1992, т. II, с. 190–200)
А ще й пригадує, ніби той брав участь у 55 битвах, та всюди («крім одного-єдиного випадку») – переміг. Але тут – як ніде більше, залежить – що то були за битви. Бо, могли бути й звичайні наїзди, пограбування; скажімо, – з наступними наслідками:
Отримавши припаси, частина козаків під проводом Івана Сірка перед Пасхою (Великоднем, О. Б.) 1660 року ходила з Запоріжжя під Очаків, витяла у ньому передмістя й захопила багато людей у полон, інші ходили під місто Ослам (Арслан), захопили його фортецю, жителів частково вирубали, частково взяли у полон і згодом продавали полонених у Переяславі та інших українських містах.
(теж там, с. 203)
Як бачимо – «з ким поведесся – від того й набересся»: головна прикмета російської культури – торгівля людьми як худобою, – з’являється й у підмосковській Україні; не пройшло дарма добрим козакам пластання на брюсі
