Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко
Докладно про цю політтехнологію розповів Ігор Луценко (пізніше народний депутат України VIII скликання) у статті «Ноу-хау Черновецького» в інтернет-виданні «Українська правда» 29 березня 2006 року. Цю статтю досі не спростовано, тому наведемо її фрагмент.
Очевидна перемога Леоніда Черновецького на виборах у Києві — не випадковість, а свідчення надзвичайної ефективності його виборчої технології. Ця технологія була політично примітивною, але економічно прорахованою.
За кілька місяців до початку виборчої кампанії команда політтехнологів почесного президента «Правекс-банку» вирішила застосувати соціальні ноу-хау: щось середнє між відомим усім багаторівневим маркетингом (типу «Гербалайф») та прийомами роботи релігійних сект.
Леонід Михайлович ніколи не робив наголосу на пряму рекламу, дії його команди рідко коли проникали в масмедіа. Таку інформаційну тишу навколо того, що робить Черновецький, можна пояснити тим, що звиклі до піар-шуму масмедіа вкрай розлінилися і не звертали уваги на те, що відбувається в не-віртуальному просторі. Відповідно ту масштабну роботу, яку провела команда «Правекса» серед простих людей, на побутовому рівні, мало хто з журналістів помітив.
Головний і найпотужніший інструмент Черновецького — доброчинність. Банкір створив у столиці розгалужену систему розповсюдження матеріальної допомоги від свого імені. Основою цієї системи на найнижчому рівні були спеціально найняті на період виборів працівники (значно меншою мірою — люди, які працювали за право бути обраними по списках у ті чи ті органи місцевої влади).
Працівників набирали найпізніше влітку, коли до початку виборчої кампанії залишалися місяці. Це було потрібно для того, щоб передати основну частину матеріальної допомоги заздалегідь — до того, як по закону матеріальні подарунки вже не можна давати від імені кандидатів на політичні посади.
За кожним працівником було закріплено певну кількість будинків, орієнтовно по кілька десятків. Як правило, це будинки в місці проживання цієї людини. Найманий працівник мав в ідеалі знайти в кожному будинку людину-інформатора, яка допомогла б йому визначити, хто за даною адресою реально потребує матеріальної допомоги. Як правило, цю роль ефективно виконує бабця-пенсіонерка, яка знає своїх сусідів і може розказати, хто в цьому будинку має які статки.
Ця, приміром, бабуся складає список «нужденних», домовляється з ними про час, коли найманий працівник Черновецького зайде і вручить подарунок. Як правило, таких людей знайти просто — достатньо в гарну погоду походити по подвір’ях та попитати у бабусь, які сидять на лавках біля під’їздів, хто в цьому конкретному домі може допомогти з пошуком «злиденних».
Особиста зустріч «найманця» з електоратом необхідна. По-перше, це мінімізує зловживання при «роздачі слонів». По-друге, вручення подарунка — це емоційний процес, і потрібна присутність кваліфікованої особи, якою є проінструктований співробітник Черновецького. При цьому, за великим рахунком, при роздачі подарунків агітація не має вестися. Навіть навпаки, «найманцям» не рекомендовано вступати в політичні дискусії з електоратом, а вести з ними лише короткі діалоги на рівні загальноприйнятних істин типу «красти — це погано».
Кожен професійний працівник доброчинної системи в ідеалі мав створити мережу з тридцяти «помічників», кожен із яких мав, своєю чергою, сформувати теж по тридцять «злиденних». У результаті мережа одного працівника Черновецького мала становити до 1000 осіб, яким кожному особисто було вручено матеріальну допомогу.
Працівники на місцях, імовірно, підпорядковувалися районним штабам, а ті — центральному. В окремих районах — Печерськ, Поділ — Черновецькому важко було знайти найманих доброчинців, бо невисокий розмір зарплати не цікавив тих людей, які проживають у багатих кварталах столиці. При цьому подарунки необов’язково були продуктами харчування. Скажімо, Черновецький організовував від свого імені обхід лікаря, який міряв пенсіонерам тиск і т. п.
Отже, система проста, і вона справді спрацювала. Звичайно, його доброчинність зовсім не обмежувалася описаним вище — давно існують і безкоштовні їдальні для бомжів, і безкоштовний масаж для хворих пенсіонерів, і т. п. Ця система ідеально вписувалася в імідж Черновецького — багатого доброчинця, який, на відміну від українських олігархів, не стидається демонструвати своє багатство і не боїться викликáти цим огиду.
Уже зараз можна говорити про низьку якість електорату Черновецького. Можна казати, що за нього проголосувала непасіонарна частина киян, що він елементарно купив свого виборця. Проте це все відбувалося при майже повній бездіяльності конкурентів Черновецького, принаймні на ниві доброчинності з ним ніхто не змагався76.
3 квітня 2006 року сайт «Украина криминальная» опублікував велику статтю журналіста Володимира Абросимова під заголовком «Схеми брудної перемоги. Сповідь “штабіста” Черновецького». Цю статтю теж досі не спростовано. Абросимов підкреслив: «Перемоги не було. Був тотальний підкуп виборців з боку кандидата в мери Києва Леоніда Черновецького». На підтвердження цієї тези у статті наведено листи з редакційної пошти, один з яких ми процитуємо.
Працюю в передвиборчому штабі Леоніда Черновецького. Схема підкупу виборців була така.
У Києві влітку 2005 року було створено 10 штабів: центральний на вулиці Нижній Вал, по одному на кожен район. За оголошенням з інтернету набирали працівників, у кожному штабі був керівник, помічники, секретарі, виділялися окремо гроші на мобільний зв’язок. «Сектантів» до роботи не залучали, набирали людей на роботу за гроші. Оплата — 100 доларів перші три місяці, потім три місяці по 200, останні три місяці перед виборами — 300 доларів. В один штаб набирали 30 працівників (далі — «штабісти»); в середньому працювало 20–25 осіб, був «некомплект». Намагалися охоплювати порожні ділянки, але переважно прив’язувалися до місця проживання.
Кожен «штабіст» брав ділянку з двох округів виборів до районної ради, там де він сам живе. Завданням було на першому етапі (літо, осінь) скласти паспорт території (кількість будинків, мешканці, коди в під’їздах, рекламні щити, магазини, абсолютно повна інформація про проблеми, знайти «сороковників» тощо). Списки на пайки допомагали складати «спритні бабці» в будинках, їх називали «сороковниками»; ліміт був 40–50 «сороковників» на ділянку роботи «штабіста». Їм давали вказівки працювати з людьми у своєму будинку, сусідньому. Перед цими виборами за два тижні кожному «сороковнику» дали 250 гривень, подарунок і вказівку зустрітися з кожною людиною та пояснити, у якому бюлетені і як голосувати. Найсмішніше, що мета ставилася провести Блок Черновецького до
