Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко

Свого часу український соціолог Євген Головаха, коментуючи подібну ситуацію, вжив термін «політична шизофренія». Він помітив амбівалентність (а це одна з ознак початкового стану шизофренії) української суспільної свідомості майже одразу після проголошення незалежності України79. Слідом за ним тему амбівалентності й шизофренії підхопив політолог Микола Рябчук80, який недавно видав монографію «Долання амбівалентності. Дихотомія української національної ідентичності»81.

Проте цей феномен аж ніяк не суто український. Навпаки, він глобальний — і у просторі, і в часі. Його детально описав у своєму бестселері «Правда. Як багато сторін у кожній історії формують нашу реальність» американський науковець Гектор Макдональд82. Він запропонував означити це явище як конкуруючі правди.

Питанням правди, напівправди, брехні, фейків відведено гігабайти книжок. Про них сперечаються тисячі науковців по всьому світу. Однак правда й брехня не є головною темою цієї книжки, тому зупинімося лише на двох тезах, які не викличуть особливих дискусій.

Перше: абсолютної правди, напевне, не існує (навіть закони точних наук час від часу переглядають). Просто на якомусь етапі ми всі консенсусно віримо, що Земля пласка і нерухома, а потім дізнаємося, що це куля, яка обертається навколо Сонця. Насправді всі ми живемо у світі конкуруючих правд, яких може бути дуже багато і вони можуть суперечити одна одній. Проте ми з ними уживаємося, самі починаємо їх продукувати і з ними воювати. Сталін убив мільйони невинних людей, але досі мільйони нащадків убитих сталінізмом людей з піною в роті доводять іншим, що Сталін — великий політик.

Чим конкуруючі правди початку XXI століття відрізняються від конкуруючих правд початку XX століття? Широтою контексту або, кажучи простіше, кількістю додаткової інформації, яку нам треба спожити і яка рине на нас звідусіль. Однак не забуваймо, що можливості нашого мозку, хай там як, дещо обмежені (про це докладніше ми вже говорили в першому розділі). Отож рано чи пізно наш мозок відтинає частину «непотрібної» інформації, і ми однаково обмежуємося кількома конкуруючими правдами, які стають для нас (принаймні на якийсь час) аксіомами. Саме тому колись екскурсовод у музеї Йосипа Сталіна у грузинському місті Горі після розповіді про мільйони закатованих абсолютно серйозно завершував екскурсію словами: «Сталін, звичайно, велика сволота, але він наша сволота».

Другий момент, на якому слід наголосити, — це найпростіша градація напівправди, що її запропонував Гектор Макдональд у своїй книжці. Він виокремлює три типи людей, які говорять напівправду:

Активісти: вибирають такі конкуруючі правди, які створюють досить точне враження про реальність, для досягнення конструктивної мети.

Дезінформатори: невинно поширюють такі конкуруючі правди, які ненавмисно спотворюють реальність.

Маніпулятори: навмисно відбирають конкуруючі правди, щоб створити таке враження реальності, про яке вони знають, що воно неправдиве. Особливості політичної зради

Коли ми говоримо про політиків зокрема і політику взагалі, ми любимо огульно стверджувати, що всі політики брешуть. При цьому ми не задумуємося над тим, що в наш час, коли інформація як ніколи доступна, політики майже не брешуть. Так, вони створюють конкуруючі правди, інколи на межі з маніпуляцією, але це не брехня в чистому вигляді.

Чому? Передусім тому, що суспільство дуже чутливе до брехні. Люди не люблять, коли їм відверто брешуть. Ба більше, брехня завжди тягне за собою наступну брехню, а багаторазове повторення брехні безумовно вбиває рейтинг. У сучасному ж суспільстві, зрештою, як і не в сучасному, навіть найжорстокіші диктатори дуже залежать від рейтингів.

Політик, якщо він не повний ідіот, майже ніколи не бреше у прямому сенсі цього слова. Однак політик дуже часто змінює свої погляди або, по-простому, зраджує свої колишні ідеали, а разом з ними і своїх виборців. І тут ми підходимо до найважливішого: чому виборці найчастіше заплющують на це очі?

Насамперед треба одразу сказати, що політик не самогубця, тому його політична зрада — це щось одномоментне. Політик старається загорнути свою зраду у якусь конкуруючу правду і далі так побудувати інформаційну кампанію, щоб люди все максимально швидко забули (пам’ятаєте, що за три місяці людина забуває майже все?). Якщо інформкампанія політикові вдається, ми забуваємо про зраду як таку.

Політична зрада має кілька фундаментальних відмінностей від любовної зради. Першу і найважливішу описав Йоганн Вольфґанґ фон Ґете, який у 72 роки трагічно закохався в 17-річну Ульріку фон Леветцов. Пристаркуватий геній запропонував юній дівчині вийти за нього заміж, але вона відкинула пропозицію. Ґете страшенно переживав відмову і в одному зі своїх найгеніальніших віршів описав цю ситуацію так: «Я втратив самого себе». У політичному житті нічого такого не буває: дуже рідко політична зрада спричиняє «втрату себе». То чим зрада політична відрізняється від зради в особистому житті?

Бельгійська психотерапевтка Естер Перель у бестселері «Скок у гречку: переосмислення подружніх зрад»83 виділяє кілька важливих моментів, визначальних для психологічного стану зрадженої людини. Перше і найважливіше: любов передбачає відчуття винятковості, а політика ніколи й нікому (правильніше сказати, майже нікому) такого відчуття не давала. Кожен розуміє, що легкі інтрижки політиків із виборцями не завдадуть смертельного удару.

Зрада політика, на відміну від зради коханої людини, не веде до втрати минулого. Від того, що політик, змінивши спонсора, починає несподівано вболівати за футбольний клуб свого нового покровителя або заграє з працівниками заводів, які належать спонсорові, наше ставлення до минулого ніяк не змінюється. Якщо нас правильно поінформують про нові зміни в поглядах «нашого» політика, ми не відчуватимемо, що даремно витратили на нього стільки часу й зусиль. А якщо він неправильно нас поінформує, не створить правильних конкуруючих правд, ми на цього політика образимося і більше за нього не проголосуємо. У політичній зраді, на відміну від реальної, завжди є можливість помститися.

Зрада в реальному житті завжди передбачає, що ти маєш боронити свою гідність. У політиці ж зрада, яка не зачіпає вашу гідність, найчастіше вважається пристосуванством і здебільшого їй знаходиться виправдання. Політик підбирає слова і пояснення, а людина погоджується з аргументами, бо політик говорить так само чесно, як і досі.

На жаль, усі політики, якщо вони хочуть бути політиками, змушені зраджувати. Головне мистецтво політики — це прикрити зраду фіговим листком піару. Виборець платить тим самим: він не хоче переживати когнітивний дисонанс і прикриває свою зраду іншими принципами.

Тепер уже хіба любителі історії пам’ятають, що основоположник фашизму Беніто Муссоліні починав свій шлях як соціаліст і навіть був головним редактором соціалістичної газети, наклад якої він збільшив із двадцяти тисяч до ста тисяч примірників. Мало хто знає, що Кім Ір Сен на світанку своєї партизанської біографії боровся не за збочений соціалізм, а воював за незалежність Кореї від Японії. У голові Фіделя Кастро взагалі панувала строката мішанина поглядів, перш ніж він став соціалістом і