Аналітична історія України - Олександр Боргардт
До речі, московський цар був і скорий до биятики, нічим оті сучасні супермени з американської кіно-халтури, готові затопити до пики з нагоди і без нагоди; як тільки щось хоч трохи не так.
Перебуваючи в Полоцьку навесні 1705 та нишпорячи містом, цар потрапив, разом із невеличким супроводом, – до уніатського кляштору, де в каплиці побачив незнайомий образ. Там було чотири ченці, та він і спитав, – хто це? Один із них лагідно пояснив, що то є святий Йосафат Кунцевич, прилічений до святих за те, що був земляками царя убитий за віру. Цар кинувся був до бійки, але ченці були добрі хлопці, та добряче натовкли пики цареві з його холуями, поки трьох із них вбили, а четвертого захопили та повісили (створивши, можливо, іще одного святого).
Полоцький уніатський єпископ Кунцевич був 1622 розірваний на шматки у Вітебську на вулиці розлюченим православним натовпом. Московська пропаганда приписувала йому закриття православних церков та тортурування священників (!), які не бажали переходити до уніатства. Втім, як він міг це робити, не маючи відповідних силових структур, – якось не пояснюється.
Незрідка цитований нами історик Н. І. Костомаров – зауважив колись, ніби:
Добродуха природа невігласної російської людини за своєю якістю менше, ніж будь-чия, була схильною до нетерпності – потрібне було письменне невігластво, аби збудити в ній фанатизм.
(Н. И. Костомаров, Исторические произведения, Київ, 1989, с. 329)
Можливо, воно в принципі й так, але… Чи отой натовп у Вітебську мав у собі аж таку силу письменних? – важко повірити…
Але, продовжимо. Інший російський історик доповідає:
…Пєтр дивився на всіх жваво та самовпевнено, та йому не сиділося на місці. Згодом це враження псувалося слідами сильного нервового збурення, причиною якого був або дитинчий переляк підчас кривавих кремлівських сцен 1682 р., або надто часто повторювані пиятики, що надломили здоров’я ще не зміцнілого організму, а ймовірно, що те й друге разом. Дуже рано, вже на двадцятому році, у нього стала трястися голова та на красивому круглому обличчі у хвилини роздумів або внутрішнього хвилювання з’являлася судома, що його потворила.
(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва.1958, т. 4, с. 30)
Що до того трясіння головою – властивості глибоких старців, то – що ж, треба було іще замолоду поменше пиячити. Бо, нам важко навіть уявити собі, яке сміття він збирав навкруги себе. Наведемо уривок, знову ж, з досить стриманого в присудах російського історика, який чимало додає до образу царя. Ідеться про перший закордонний виїзд Пєтра (1697–1698), коли він спочатку працював певний час на корабельнях у нідерландському Саардамі, а потім – із супроводом, подався до Англії за морською наукою. Отже:
У Дептфорді Петру з усім почтом відвели приміщення у приватному будинку поблизу корабельні, обладнавши його за наказом короля як годиться для високого гостя. Коли по трьохмісячному перебуванні цар та почет виїхали, домовласник подав – куди слід, рахунок, кошторис на збитки спричинені гостями, які виєхали. Жах охоплює, коли читаєш цей лист, навряд чи з перебільшеннями. Долівка та стіни були запльовані та забруднені слідами веселощів, меблі поламані, занавіски обірвані, картини на стінах порвані, бо слугували ціллю для стрільби, травники в саду були так витоптані, наче там марширував цілий полк у залізних чоботах. Усіх пошкоджень було нараховано на 350 фунтів, до 5 тисяч карбованців на наші гроші, за тодішнім відношенням карбованця до фунта стерлінгів. Видно, що виправлені на Захід за його наукою московські учні не подумали, як себе поводити в тамішніх обставинах.
(теж там, с. 26)
Останні слова наводять на думку, що поводити себе у подібний спосіб вдома, автор, можливо, вважав би за щось звичайне. Втім, цей рахунок за витоптані травники та обригані виметами килими, – не так уже й великий, як узяти до уваги, що вся виправа стала в «нє мєнєє 2,5 млн. рублей на наші деньгі». Оскільки ж цей недоумок узяв із собою не пів-Росії та навіть не пів-Москви, – виникає запитання: куди можна було розтринькати стільки грошей?
Що ж до полохливості Пєтра, яка спонукала його, переодягшись волоцюгою панічно тікати від Нарви так і не побачивши на власні очі живого шведа, то її причиною дійсно міг бути стрілецький бунт 1682, коли йому було тільки десять років: вік чи не найбільш вразливий. Він, цей бунт, розпочався зі смерті царя Фєдора 7 травня 1682 та розтягнувся до осені.
Причини були досить звичайні – заборгованість у виплаті грошей та використання стрільців як звичайної «робочої сили» на побудові полковницьких дворів. До всього цього сучасник може віднестися й без розуміння: як то так? – адже й досьогодні російській армії своєчасно не сплачують, і зараз її солдатів використовують на побудові та обслуговуванні генеральських дач, але ніхто, наче, від цього не бунтує.
Однак, самі бачите, сьогодні не бунтують, а тоді – бунтували. Розуміють сьогоднішні люди труднощі своєї розікраденої держави…
Стрільці тоді спромоглися вдертися до Кремля, чимало там набешкетували, поґотів, хтось пустив плітку, ніби Іван Наришкін, брат матері Пєтра, – задушив царевича Івана. Можна зрозуміти, що довелося їм пережити впродовж кількох місяців. Втім, на стрільцях він іще помститься.
Потім, коли 1698 він вимушений буде терміново повернутись з-за кордону з причини нового стрілецького бунту, – він сам буде вести слідство та власноруч виконуватиме й обов’язки ката. В цьому він наслідував Івана IV, для якого це теж було гоббі, що стало фахом. Мабуть саме з цього часу, – він вважався й неперевершеним знавцем катівсько-тортурної справи. Про ці його обдарування та досягнення можна було би написати цілу окрему книгу.
Тоді в Німеччині, хоч і в меншому ступені ніж у Росії, зберегалися деякі середньовічні види покарання; таким було колесування. Кажуть, перебуваючи в Кеніґсберзі, російський цар зацікавився подібною процедурою та попрохав показати. Йому на це відповіли, що Schade (шкода), але нема на цей час засудженого. Тоді він запропонував стратити в подібний спосіб кого-небудь зі свого супроводу, але педантичні німці й на це не погодились: й на це, мовляв, потрібний судовий вирок. Російський цар був ґрунтовно розчарований. Бо, катівська справа, це було саме те, що він любив та умів.
* * *
Щодо його майстерства в ремеслах – ходили й ходять леґенди, але леґендами вони й є. Бо, цар хапався за
