Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Вважаючи цю рису важливою, він підкреслює її й далі:
Багаторічний невпинний рух розвив у ньому рухливість, потребу постійної зміни місць, хуткої зміни вражень. Квапливість стала йому звичкою. Він завжди й у всьому поспішав.
(теж там, с. 31)
Є доволі очевидним, що поспіхом можна зробити що завгодно, та лише не щось добре та тривке. Тому ці слова слід тлумачити й як присуд хоч може й мимовільний, для всієї діяльності цієї людини.
Але, разом із тим він твердить, ніби:
Успіхи в ремеслі надали йому велику впевненість щодо вправності своєї руки: він вважав себе і досвідченим хірургом і добрим зубним лікарем. Бувало, близькі люди, на щось хворі, що вимагали хірургічної допомоги, жахалися думки, що цар провідає про їхню хворобу та з’явиться з інструментами, запропонує послуги.
(теж там, с. 32)
Оволодіння будь-якою майстерністю, підкреслимо ще раз, потребує, вимагає посидючості та ретельності, неможливо без системи та якоїсь, бодай початкової освіти. А, як це добре відомо, юність Пєтра – вік, коли саме й набувають цих знань, – протекла у пиятиках та гульні в цілком певної репутації кублі, яке утримував у Німецький слободі шахрай і пройдисвіт, французький педераст Франц Лефорт, зроблений згодом адміралом та ще, Бог відає, чим. Де вже тут було набувати освіту; а хоч і розвивати систематичність. Той же російський автор відверто повідомляє нам, що:
До нас дійшли учбові зошити Пєтра із задачами, ним вирішеними та поясненнями, що писані його ж рукою. Із цих зошитів бачимо, насамперед, як кепсько був навчений Пєтр грамоті: він пише неможливо, не дотримується правил тодішнього правопису, з трудом виводить літери, не вміє розділювати слів, пише слова за вимовою, між двома приголосними стало підозрює твердий знак: всегъда, сътърелять, възяф. Він погано вслуховується до незрозумілих йому математичних термінів: додавання additio він пише то «адицое» то «водіция». І сам учитель був не спритний математик; у зошитах зустрічаємо задачі, ним же й вирішені, та у задачах на множення він не одного разу припускається помилок.
(теж там, с. 15)
Отже, дозволимо собі полишити байки про всезнаючого та всеуміючого царя тим, для кого вони й призначені: повним дурням. Хоч він і за все хапався, та до всього ліз.
* * *
Але, є за цією недолугою людиною в російській історії іще одна велика слава: всебічного реформатора. Мовляв, дикій країні – відкрив (чи прорубав? – різно кажуть) – «вікно до Європи». Одне слово, цивілізував дику (чи напівдику) Росію. А, чи це дійсно так? Щоб побачити що то було за «вікно», та до чого зводилося, знову наведемо добірку посилань з того ж таки історика.
Військова реформа була першочерговою перетворювальною справою Пєтра, найбільш довгою та найбільш важкою як для нього самого, так і для народу. Вона має дуже важливе значення в нашій історії; це не просто питання державної оборони: реформа справила глибоку дію й на склад суспільства й на подальший хід подій.
(теж там, с. 64)
Тут визнається, більш-менш відверто, що першою причиною реформи стали чергові потреби російської агресії («питання державної оборони» – їхньою езопівською мовою). З оберненням цієї агресії в бік Європи, яка воювала, випереджаючи Росію на століття, модернізація стала невідкладною необхідністю. Не будь Пєтра, це провів би хтось інший. Бо, той рівень агресії, з яким були завойовані мирні та роз’єднані народи Сибіру, – був уже далеко недостатній проти цивілізованої Європи. Втім, і тут були деякі провали. Досить пригадати хоча би оті півтора століття героїчного протистояння агресорам Коди – держави хантів і мансі.
Підтверджує таку точку зору й історик:
Війна вказала порядок реформи, надала їй темп та самі прийоми. Перетворювальні заходи слідували один за одним у тому порядку, в якому викликали їх потреби, нав’язані війною.
(теж там, с. 62)
Осучаснення армії, потрібне для агресії проти Європи, тягне за собою й розвиток виробництв, які мають потреби цієї армії обслуговувати. Десь на все це потрібно брати гроші, тому:
Війна була головним рухаючим важелем перетворювальної діяльності Петра, військова реформа – її початковим моментом, устрій фінансів – її кінцевою ціллю.
(теж там, с. 63)
Війна потребує грошей, потребує постійного постачання, резервів, матеріальної частини. А з цим було – чи не найгірше. Цар потурав, зокрема, побудові суконних фабрик, розраховуючи на те, що вони мають прийняти на себе постачання сукна на однострої, але… так до кінця життя цієї цілі й не досягнув. Приходилося закуповувати й це за кордоном; а все це – гроші.
Впродовж всього царювання Пєтра сухопутна армія росла та дорожчала, і до 1725 р. витрати на неї виросли більше, ніж у п’ятеро, перевищивши 5 млн. тодішніх рублів, а на флот уходило 1,5 млн. рублів; в сумі це складало 52–58 млн. рублів на наші гроші (на кінець XIX ст., О. Б.), не менше від 2/3 тодішнього бюджету доходів.
(теж там, с. 69)
Не дивно, що під кінець цю армію прийшлося розквартировувати по всій країні, по так званих «полкових слободах», – своєрідна самоокупація. Від цього один крок до майбутніх «воєнних посєлєній» Аракчєєва, за Ніколая I. Тут наш автор дещо не витримує, пишучи про це не без певної досади:
Створити звитяжну полтавську армію та під кінець перетворити її на 126 розбещених поліційних команд, розкиданих по 10 губерніях серед заляканого населення, – в усьому цьому не впізнаєш перетворювача.
(теж там, с. 99)
Осучаснена та відповідно збільшена для потреб агресії армія, – вимагає й сталого забезпечення: постачання того чи іншого. Значить – потрібна до неї й промисловість.
Пєтр I полишив після себе 233 фабрики та заводи по самих різних галузях виробницта. Найбільш турбували його виробництва, пов’язані з військовою справою, полотняне, парусинне, суконне: в 1712 р. він передписав так поставити сукняні фабрики, щоб через п’ять років можна було «не купувати мундіру заморського», але по кінець життя не досяг цього.
(теж там, с. 120)
Чимало грошей уходило в пісок з нерозважливо розпочатими новобудовами, хоча би з тим же Пєтєрбурґом. Місцеві фіни попереджали Пєтра про те, що вся місцевість наражена на регулярні повені, спричинені нагонкою води з моря циклонами. Але цар не послухався та здійснив свою дурість, прирікши на століття мешканців міста на оті повені. По тому, більше ніж
