ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо
Навіщо ж вони створили і зберігали цифрові докази своїх незаконних дій? Адже злочинці розуміли, що на них чекають великі неприємності, якщо фотографії хто-небудь побачить. Ці «трофейні фотографії» нагадують знімки мисливців минулого, які позували зі своїми мертвими тваринами. На фото ми бачимо усміхнених чоловіків і жінок у момент, коли вони знущаються з «нижчих істот». Вони б’ють в’язнів руками, кулаками й ногами; стрибають їм на ноги; ми бачимо, як роздягнених догола людей з мішками на головах силоміць вишикували в ряди або склали в піраміди; бачимо чоловіків з жіночою білизною на голові; бачимо, як чоловіків-в’язнів змушують мастурбувати й імітувати оральний секс, а усміхнені жінки-наглядачі знімають це все на фотоапарат чи відеокамеру; ми бачимо в’язнів, підвішених протягом тривалого часу на камерних балках; бачимо, як в’язнів тягають за собою навкарачки в собачих нашийниках; як на людей спускають бійцівських собак.
Хрестоматійним образом, який зрикошетив від темниці на вулиці Іраку, а звідти — в усі куточки земної кулі, став образ «людини-трикутника»: в’язень у трикутному каптурі стоїть на картонній коробці в напруженій позі з витягнутими руками, а до його пальців під’єднано електричні дроти. Йому сказали: якщо він втомиться і впаде, то отримає смертельний удар струмом і помре, як на електричному стільці. Неважливо, що дроти нікуди не ведуть, — важливо, що чоловік, зображений на фотографії, повірив у цю брехню. Можна лише здогадуватися, що він відчував. Були навіть огидніші фотографії, які американський уряд вирішив не показувати громадськості, тому що вони, безсумнівно, завдали б нищівного удару по репутації американських військ, по адміністрації президента Буша та остаточно підірвали б до них довіру. Я бачив сотні цих фотографій, і вони справді жахливі.
Мене глибоко засмутили ці страждання, ці вияви зверхності, ця байдужість до принижень, завданих безборонним в’язням. Був вражений тим, що одна з кривдниць, якій щойно виповнився двадцять один рік, назвала всі ці знущання «просто розвагами й іграми».
Я був вражений, але не здивований. Медіа та звичайні люди всього світу не могли зрозуміти, як ці семеро чоловіків та жінок, яких військове керівництво оголосило «баламутними солдатами» і «паршивими вівцями», могли творити таке жахіття. Натомість ось що мене здивувало: що ж за обставини склалися в тому тюремному блоці й яким чином вони розхитали баланс, змусивши хороших військових здійснювати такі погані вчинки? Безумовно, ситуаційний аналіз таких злочинів не виправдовує їх із моральної точки зору. Я радше хотів знайти сенс у цьому безумстві. Я хотів зрозуміти, як і чому характери цих молодих людей піддалися такій сильній трансформації за такий короткий проміжок часу. Що було в цій ситуації таке, що змусило їх творити всі ті немислимі речі?
ПАРАЛЕЛЬНІ СВІТИ: АБУ-ҐРЕЙБ І СТЕНФОРДСЬКА В'ЯЗНИЦЯ
Причина, чому я був вражений, проте не здивований образами того, що відбувалося в «крамничці жахіть» в Абу-Ґрейб, полягала в тому, що раніше я вже таке бачив. Тридцять років тому я став свідком не менш страхітливих сцен. Це було в ході проекту, яким я керував і який я сам же й створив: голі в’язні, закуті в ланцюги, з мішками на головах; охоронці, що наступають на спини в’язням, що відтискаються; охоронці, які змушують в’язнів проходити через сексуальне приниження; в’язні, що переживають неймовірний стрес. Деякі кадри, зняті під час мого експерименту, майже достоту повторювали фотографії, зроблені в тій далекій сумнозвісній іракській в’язниці Абу-Ґрейб.
Студенти коледжу, які грали ролі охоронців і в’язнів в експериментальній в’язниці, яку ми створили в Стенфордському університеті влітку 1971 року, ніби відбилися в образах реальних охоронців у реальній іракській в’язниці у 2003 році. І я не лише все бачив на власні очі — я ніс відповідальність за створення умов, у яких такі злодіяння могли розцвісти буйним цвітом. Як науковий керівник проекту я розробив експеримент, у рамках якого серед нормальних, здорових, інтелектуально розвинутих студентів коледжу випадково розподіляли ролі охоронців і в’язнів у цілком реалістичній експериментальній «в’язниці», де вони мали провести декілька тижнів. Ми з моїми асистентами Крейґом Гейні, Куртом Бенксом і Дейвидом Джаффе хотіли краще зрозуміти деякі мотиви, що керували психологією в тюремних умовах.
Як звичайні люди звикають до облаштування такого закладу? Як дисбаланс влади між охоронцями і в’язнями відбивається на їхній повсякденній взаємодії? Якщо помістити хороших людей у погане місце, що переможе — люди чи місце? Чи можна уникнути насильства, звичного для більшості різних тюрем, у в’язниці, де перебувають хороші хлопці з середнього класу? Ось деякі питання, на які ми хотіли знайти відповіді у перебігу експерименту, що починався як звичайний дослід тюремного життя.
ЗАГЛИБЛЮЮЧИСЬ У ТЕМНИЙ БІК ЛЮДСЬКОЇ ПРИРОДИ
Наша спільна мандрівка, як сказав би Мільтон, може привести нас у «зриму пітьму». Вона приведе нас туди, де процвітає зло — в усіх значеннях цього слова. Ми зустрінемо безліч людей, які дуже погано поводилися з іншими, часто керуючись високими цілями, благородною ідеологією та моральними зобов’язаннями. Попереджаю, на нашому шляху ми зустрінемо демонів, утім, можливо, розчаруємося, побачивши, які вони банальні й наскільки вони схожі на наших близьких сусідів. З вашого дозволу я стану вашим провідником на цьому шляху і запропоную вам стати на місце цих демонів, попрошу поглянути на світ їхніми очима. Це допоможе вам побачити інтроспективну картину зла, відчути і пережити його. Іноді ця картина буде по-справжньому потворною. Проте лише придивляючись і намагаючись зрозуміти причини зла, його можна буде змінити, спинити, трансформувати за допомогою мудрих рішень і новаторських соціальних акцій.
Тлом для експерименту послугував підвал Джордан-холу, де міститься факультет психології Стенфордського університету. Я опишу його обставу, щоб ви відчули, як воно — бути в’язнем, охоронцем або суперінтендантом в’язниці в той час і в тому особливому місці. Про це дослідження багато відомо з медіа, воно було описане в деяких наших публікаціях, але ми ніколи не розкривали його історію повністю. Я розказуватиму вам про події так, як вони відбувалися: від власного імені, у теперішньому часі, у хронологічній послідовності, відтворюючи основні моменти кожного дня і кожної ночі. Потім ми поговоримо про значення і висновки Стенфордського в’язничного експерименту — етичні, теоретичні та практичні.
