Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів - Петро Михайлович Кралюк

символічний, де маємо змагання між татарською та козацькою спільнотами. Переможцем у двобої стає козак, який вбиває татарина. При цьому «Він тоді добре дбав: Чоботи татарські істягав, На свої козацькі ноги обував; Одежу істягав, На свої козацькі плечі надівав; Бархатний шлик іздимає, На свою козацьку голову надіває. Коня татарського за поводи взяв…»

Козак Голота мало цінує багатство. Убивши татарина і забравши в нього одяг та коня, він прибуває на Січ, де п’є та гуляє, спускаючи своє багатство. Звертаючись до козаків, бажає їм такого:

«Дай же, Боже, щоб козаки пили да гуляли, Хороші мислі мали, Од мене більшу добичу брали, І неприятеля під ноги топтали».

Зневажливе ставлення до багатства зустрічаємо і в інших козацьких творах, наприклад, у думі про Ганджу Андибера.

Дума про козака Голоту змальовує не лише типову ситуацію, але й типового козака. Можливо, саме через те твір набув такої популярності.

Боротьба з татарами в думі трактується передусім як боротьба за здобич. Не даремно герой твору забирає в татарина його багатий одяг та коня. Проте козак не збирається накопичувати багатства. І це можна зрозуміти. Адже козакам доводилося жити в умовах нестабільності. То який був сенс накопичувати багатства, коли воно могло вмить зникнути? Через те герой думи цю здобич просто прогулює й пропиває. А «пити-гуляти» для козаків – то одна із чеснот.

Маємо й інші фольклорні твори зазначеного періоду, де так чи інакше присутні антитатарські й антитурецькі мотиви. Наприклад, пісня-розмова Дніпра та Дунаю. Дніпро дивується, чому на Дунаї не видно козаків: чи пожерло їх дунайське гирло чи дунайська вода. Дунай відповідає, що сам дивується цьому, бо не пожирало козаків ні гирло, ні дунайська вода. Виявляється, козаки побували на Черкеській горі, вогнем і мечем плюндрували бусурманські міста, набрали чимало золота-срібла та повернулися на Січ, де пили мед і горілку640.

Козацькі думи й пісні, в яких присутні антитурецькі й антимусульманські мотиви, збереглися порівняно непогано. Деякі з них існують у кількох варіантах. Щодо фольклорних творів, де присутні мотиви антипольські, антиєврейські й антиросійські, то збереглися вони порівняно гірше. Це засвідчує їхню меншу популярність. Очевидно, для «простих українців» загроза, що йшла від мусульманського світу, стояла на першому місці.

Тюркський світ в українській літературі
ХІХ – початку ХХ ст

ХІХ ст. – це «період націоналізму», коли поставали новочасні нації й формувалися новочасні національні літератури. Українці не стояли осторонь від цього процесу. Правда, вони не мали в той час ні своєї держави, ні сильної еліти. Тому процес націотворення відбувався в них сповільненими темпами і вони відставали від деяких сусідніх народів.

Однією з найбільш знаних і, відповідно, найбільш впливових пам’яток української історичної белетристики початку ХІХ ст. є «Історія русів»641. Твір справив великий вплив на Тараса Шевченка (1814—1861), деякі твори Кобзаря є своєрідною переінтерпретацією сюжетів «Історії…». Під впливом цього твору перебували також Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш, хоча вони й виявляли критичне ставлення до фактажу «Історії…». Тому є підстави говорити про помітний вплив цього твору на українську національну літературу ХІХ ст.

Тарас Шевченко «Автопортрет», 1840—1841 рр.

Перша згадка про «Історію русів» припадає на 1828 р., коли був знайдений рукопис цього твору у Стародубському повіті Чернігівської губернії, де існувала сильна традиція козацького літописання. Твір поширювався в рукописних копіях. У 1846 р. його опублікував Осип Бодянський (1808—1878), відомий учений, прихильник слов’янофільства, у Москві в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруці був зазначений автор твору – покійний тоді єпископ Георгій Кониський (1717—1795). Проте дуже швидко з’явилися сумніви щодо авторства цієї особи.

Називалися різні імена ймовірних творців «Історії русів». Це – Олександр Безбородько, Опанас Лобисевич, Василь Лукашевич, Опанас Маркович, Василь і Григорій Полетики, Микола Рєпнін, Василь і Олександр Ханенки, Архип Худорба, Андріан Чепа, Михайло Маклашевський та інші. На основі аналізу твору можемо хіба що констатувати наступне: його автор жив у другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Києво-Могилянській академії, а також десь у Росії; служив у російській армії, воював з турками, добре знав південь України, Молдавію та Крим; жив на Чернігівщині.

Автор «Історії…» намагався дати широку картину історії українського народу, починаючи з найдавніших часів. Але основну увагу він приділив історії козацтва. Чимало уваги він приділяє постаті Богдана Хмельницького, діяння якого оцінюються позитивно.

«Історія…» багато в чому повторює й фактаж, й ідеологеми козацьких літописців, зокрема Григорія Грабянки й Самійла Величка. Для цих літописців притаманні були певні антитатарські й антитурецькі мотиви, які, щоправда, не виступали на передньому плані. Щось подібне бачимо й в «Історії…». Наприклад, автор вважає, що Русь (Україна) втратила свою самостійність через внутрішні чвари й татарські напади.

Не міг автор «Історії русів» обійти таку дражливу тему, як залучення Хмельницьким татар. Але цей факт подається в творі як незначний епізод. Взагалі з «Історії…» виходить так, ніби Хмельницький найняв татар собі на службу. При цьому татари неодноразово зраджували козаків. Ідея зради татарами козаків, представлена в «Історії русів», з часом стала «незаперечним фактом» в українській історіографії. Ось як, наприклад, у цьому творі говориться про ці зради: «Гетьман, заперечуючи Ханові