Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів - Петро Михайлович Кралюк

нагайкою на темную точку: «Манна аулья агач» (здесь святое дерево). Я застал уже вокруг него порядочную [толпу], с удивлением и даже (так мне казалося) с благоговением смотревшую на зеленую гостью пустыни. Вокруг дерева и на ветках его навешано набожными киргизами кусочки разноцветных материй, ленточки, пасма крашеных лошадиных волос, и самая богатая жертва – это шкура дикой кошки, крепко привязанная к ветке. Глядя на все это, я почувствовал уважение к дикарям за их невинные жертвоприношения. Я последний уехал от дерева и долго еще оглядывался, как бы не веря виденному мною чуду. Я оглянулся еще раз и остановил коня, чтобы в последний раз полюбоваться на обоготворенного зеленого великана пустыни. Подул легонький ветерок, и великан приветливо кивнул мне своей кудрявой головою. А я, в забытьи, как бы живому существу, проговорил: «Прощай» – и тихо поехал за скрывшимся в пыли транспортом»653 .

Під цим враженням Шевченко намалював акварель «Джангис-агач» (1848) і написав вірш «У Бога за дверима лежала сокира…». У вірші використовується легенда про те, що ніби кайзак (казах) викрав у Бога сокиру, але ця сокира вирубала всі дерева. І ось серед цієї пустелі залишилося лише одне дерево:

«Одним-єдине при долині, В степу край дороги, Стоїть дерево високе, Покинуте Богом. Покинуте сокирою, Огнем непалиме, Шепочеться з долиною О давній годині. І кайзаки не минають Дерева святого. На долину заїзжають, Дивуються з його, І моляться, і жертвами Дерево благають, Щоб парости розпустило У їх біднім краї»654.

Існує думка, що при написанні вірша Шевченко використав автентичну казахську легенду655. Однак ця легенда так і не була виявлена. Цілком можливо, що її створила художня фантазія поета, котрий спирався як на певні легенди, так і на враження від своєї подорожі з Орської фортеці в Раїм.

Цю подорож поет детально описує в своїй повісті «Близнюки». Опис цей далекий від вражень колоніста-«цивілізатора» (що ми, наприклад, маємо в Пушкінській «Подорожі до Арзрума під час походу 1829 р.»). Це, радше, враження людини, що хоче пізнати «чуже» (як чужу для неї природу, так і людей). При цьому Шевченко неодноразово демонструє захоплення цим «чужим». Ось лише одна замальовка поета, де він розповідає про пожежу в степу, коли казахи палили там сухе бадилля: «Пожар был все еще впереди нас, и мы могли видеть только один дым, а пламя еще не показывалось из-за горизонта. С закатом солнца начал освещаться горизонт бледным заревом. С приближением ночи зарево краснело и к нам близилось. Из-за темной горизонтальной, чуть-чуть кое-где изогнутой линии начали показываться красные струи и язычки. В транспорте все затихло, как бы ожидая чего-то необыкновенного. И, действительно, невиданная картина представилася моим изумленным очам. Все пространство, виденное мною днем, как бы расширилось и облилось огненными струями почти в параллельных направлениях. Чудная, неописанная картина!»656

Під впливом цих вражень Шевченко намалював одну з найкращих своїх акварелей «Пожежа в степу» (1848). При написанні картини він також використав свої спостереження над життям казахських племен. На передньому плані цього живописного твору зображені казахи, що сидять біля палаючого вогнища.

Взагалі казахська тема зайняла помітне місце в живописі Шевченка. Під час подорожі до Раїма й перебування в Приаральї він створив близько двох десятків малюнків, де зображене життя казахів та інших народів цього регіону – «Казахи в юрті», «Казахська стоянка на Косаралі», «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Пастух на коні» та інші.

Цікавим є Шевченків «Автопортрет з байгушами». Цей твір є свідченням того, що автор не лише спостерігав життя «чужого» йому народу, а й певним чином прагнув вписати себе в контекст життя казахів. Шевченку належить також низка інших малярських робіт пізнішого періоду, де він зображував не лише пейзажі, а й пам’ятки цього регіону. Серед них відомими є акварель «Туркменські аби в Кара-Тау» (1857) та малюнок сепією «Молитва за померлих» (1856—1857).

Казахські враження знайшли відображення в деяких листах Шевченка, але чи не найсильніше тема життя казахів та інших народів «казахського регіону» звучить у «Щоденнику» (1857—1858). Його захоплювали деякі народні вірування тюркських народів. «Туркменцы и киргизы, – читаємо в «Щоденнику», – святым своим (аулье) не ставят, подобно батырям, великолепных абу (гробниц), на труп святого наваливают безобразную кучу камней, набросают верблюжьих, лошадиных и бараньих костей. Остатки жертвоприношений. Ставят высокий деревянный шест, иногда увенчанный копьем, увивают этот шест разноцветными тряпками, и на том оканчиваются замогильные почести святому. Грешнику же, по мере оставленного им богатства, ставят более или менее великолепный памятник. И напротив памятника, на двух небольших изукращенных столбиках, ставят плошки, в одной по ночам ближние родственники жгут бараний жир, а в другую плошку днем наливают воду для птичек, чтобы птичка, напившись воды, помолилась Богу о душе грешного и любимого покойника. Безмолвная поэтическая молитва дикаря, в чистоте и возвышенности которой наши просвещенные архипастыри, вероятно бы, усомнились и запретили бы как языческое богохуление»657. Шевченко також зобразив цю «безмовну молитву» на згадуваному малюнку «Молитва за померлих».

Схоже, Шевченко швидше знаходив спільну мову з «чужими» казахами, ніж з майже «єдинокровними» росіянами. Він негативно ставився до російських старовірів-розкольників. В одному з місць «Щоденника» зазначає: